Б: Моя критика спрямовувалася не так проти Хвильового особисто, як проти його меншевартісних послідовників. Ніхто не заперечить, що Хвильовий був найміцніший талант двадцятих років. Він відзначався величезною сугестивною силою, що нею впливав на сучасників. Цей дар дозволив йому відограти видатну історичну ролю, вага якої, як знаємо, далеко виходила за літературні межі, вона і творила явище національно-політичного значення. Але в даному випадку цікавить мене Хвильовий не як діяч та історична постать, але як голова літературної школи. Не знаю, чи Хвильовому залежало на тому, щоб робити “школу”. Але факт, що нікого так не наслідували, як його. На Наддніпрянщині майже поголовно, на Західній Україні — в поважній частині. Отже, гадаю, що цей виховний вплив Хвильового був некорисний. Даремне вказуєш на те, що його спосіб писати у пізніших роках змінився. Старший Байрон, як автор вольтеріянського своїми тенденціями, знаменитого “Дон Жуана”, не має в собі нічого “байронівського”; а тим часом “байронізм”, мов літературна пошесть, бушував по Європі. Гете дивився на свого “Вертера” як на хворобливий вибрик молодости, але бідолаха Вертер став праобразом для цілої галерії нещасливих коханців і сантиментальних самогубців.
Подібна історія трапилася з Хвильовим. Те, що він невпинно розвивався, доводить, що він був справжній талант. Але свого таланту не міг він нікому передати, як і не міг передати того широкого душевного вогню, що зогріває також його ранні твори, незважаючи на всі їхні вади. Зате хиби Хвильового знаходили хмару наслідувачів. Слабощі великого чоловіка небезпечні тим, що нездари вживають їх для прикриття власної нікчемности.
А: Але хвильовізм, як літератруна мода, остаточно вже проминув. Це був продукт двадцятих років. Тоді ходили людям по головах футуризми та всякі інші “ізми”. Літературні впливи Хвильового теж йшли по лінії новаторства та формального експериментаторства. Але ми, слава Богу, досить далеко відбилися від цієї моди.
Б: Себто, хочеш сказати, що тепер у нас поворот до традиціоналізму та до подібних гарних речей.
А: Так. Я не можу тобі передати, як мене тішить, коли бачу у наших діячів культури — письменників і митців — поворот до рідного грунту та до коренів власної національної традиції.
Б: Гов-гов, я вже знаю, куди ти ведеш. Ти вже зарекомендував себе як поклонник необароккових течій у мистецтві. Очевидно, подобаються тобі теж аналогічні змагання в літературі. Але тут мушу тебе зловити на слові. Ти сам говорив про стихійно-бароккові нахили української культури. Отже, це твоє попереднє твердження дозволяє поставити знак рівняння між модерністичними чудацтвами двадцятих років та необарокковими чудацтвами нинішнього дня.
А: Стривай, я тебе не розумію.
Б: Це ясно, як сонце. Ти сам уживаєш поняття барокковости у широкому розумінні, себто не обмежуючи його виключно до історичного бароккового стилю 17 і 18 віків, але для означення всякої творчости, де орнамент переважає над структурою. Отже, в такому випадку нема жадної суттєвої різниці, чи закрутаси й викрутаси витримані під моду модерністичну чи традиціоналістичну. Недавно читав я в якійсь статті випад проти “трюкацтва”. Сміятися мені захотілося. Це наївність думати, що “трюкацтво” виявляється лише у, так би мовити, михайльо-семенківській формі. Я ж бачу “трюкацтво” найчистішої води у тому, коли хтось напихає свої писання різними пишномовними словесами та архаїчними зворотами, мимохіть пригадуються золотоусті ритори 18 століття. Порівняй плоди їхньої музи з великою частиною нашої публіцистики. Та сама неприродність стилю, ті самі кучеряві фрази — і та сама втеча перед думкою.
А: Ти сьогодні щось у дуже гризючому настрої. Але критикувати легко, ти скажи краще, які твої позитивні ідеали. Ти відкидаєш і архаїзми і модернізм, як методу мистецького вияву. Але яка остається посередня дорога? Чи ти прихильник т. зв. золотої середини? Чи вимагаєш від мистця, щоб він ані не забігав уперед, ані не залишався позаду поточного моменту, тільки пристосовувався тісно до актуального смаку широкої публіки?