Цей прогноз не справдився після другої світової війни. Трьохсотріччя Переяславської угоди у 1954 р. відзначалося в Радянському Союзі з безпрецедентною помпою. З цього приводу Центральний Комітет Комуністичної Партії Радянського Союзу видав довжелезний програмовий документ, який давав офіційну інтерпретацію 1654 року і російсько-українських відносин у минулому і сучасному. “Тези” 1954 року досі зберігають у СРСР обов’язковий характер. Річницю Переяслава знову урочисто відзначено в 1979 р., хоча й у скромніших масштабах, аніж двадцять п’ять років тому.
Що означає це несподіване воскресіння старорежимного міфа під комуністичним правлінням? Як і перед її царською попередницею, перед Радянською Росією постала проблема легітимізації російського панування на Україні. Вирішальним чинником у встановленні радянської влади на Україні була воєнна інтервенція російської Червоної Армії; місцеві комуністи, переважну більшість яких становили етнічні неукраїнці, відігравали лише допоміжну роль. Проте факт військового завоювання був політично замаскований під братню допомогу російських робітників і селян своїм українським братам. Функцію легітимації виконувала ідеологія революційного марксизму та пролетарського інтернаціоналізму. Фасад формально незалежної української республіки зберігався протягом декількох років після перемоги радянської влади. Коли в 1923 р. утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік, цей крок пояснювався необхідністю тіснішого союзу вільних і незалежних соціалістичних держав перед загрозою з боку капіталістичного оточення. Союзові навмисно дали наднаціональне ім’я, аби уникнути враження, що він був продовженням царської імперії. У той час навіть припускалося, що в разі успішної комуністичної революції в інших країнах поза межами колишньої Російської імперії вони теж приєднаються до СРСР. За союзними республіками зберігалося на папері право виходу з федерації, а, отже, номінально вони були суверенними. До того ж неросійським національностям зроблено справжні поступки у мовній і культурній сфері.
Блискуча національна політика Леніна, що поєднувала централізований політичний контроль із гнучкістю у справах адміністративного ладу і мови, була ключовим чинником у відновленні об’єднаної Російської імперської держави в новій формі. Це дозволило українським та іншим неросійським комуністам вірно служити режимові, не почуваючи себе зрадниками власних націй. (Українські більшовики були малочисельними, але політично важливими на той випадок, якби радянській владі на Україні довелося надати місцевого колориту.) Ця політика також вносила замішання і розкол у сили українського національного опору. Позірна широта поглядів Леніна вигідно відрізнялася від твердолобого шовінізму російських “білих” і від політики західних держав, які не визнавали Україну як незалежну державу. За цих обставин багато щирих патріотів, які спочатку підтримували самостійну Українську Народну Республіку, схилялися до того, щоб прийняти “радянську платформу”, коли не як ідеальне, то принаймні як задовільне розв’язання. Але найсуттєвішим для нашого аналізу є той факт, що у всіх оцих політичних домовленостях післяреволюційної доби й близько немає покликання на Переяславську традицію. Чому ж тоді, спитаємо ми, ця застаріла концепція була відроджена з великою помпою у 1954 р.?
Відповідь на це питання полягає в тому, що після другої світової війни старих ленінських ідеологічних засобів уже не вистачало, щоб узаконити залежне становище України в Радянському Союзі, де панівну позицію посідала Росія. Аргумент про т. зв. капіталістичне оточення втратив свою правдоподібність. Внаслідок поширення радянського контролю на Центрально-Східну Європу Українська РСР не межувала більше з капіталістичними країнами. Всі її західні сусіди — Польща, Чехословаччина, Угорщина і Румунія — стали членами “соціалістичного блоку”. У теоретичних догмах марксизму-ленінізму не було нічого такого, що могло б виправдати нижчий статус України порівняно з соціалістичними країнами поза межами СРСР. Виходячи з марксистсько-ленінських засновків, логічними були два розв’язання: або включити держави Центрально-Східної Європи до Радянської федерації, або ж розпустити Радянський Союз у його тодішній формі, і створити нову союзну систему формально незалежних соціалістичних держав. З цілком зрозумілих причин жоден із варіантів не влаштовував Кремль.