ЗАУВАЖЕННЯ ДО КОМЕНТАРЯ ПРОФЕСОРА В. СУКЕННІЦЬКОГО{47}
Проф. Сукенніцький, безперечно, правий у тому, що модерного поняття надії не можна прямо переносити на минулі віки та що поляки, польський народ 16–18 і подекуди ще навіть 19 століть — це була категорія не етнічна, але політична й державно-правна. Однак дивно, що характеризуючи історичне значення польського народу в минулому, професор Сукенніцький не згадує про його найважливішу прикмету: його становий соціальний зміст. “Польський народ” був тотожний з корпоративною організацією шляхетського стану Речі Посполитої. (Зовсім подібно на Угорщині “популюс”, народ чи нація в політичному значенні, був тотожний з шляхетською верствою, незалежно від її етнічного походження, а не з мадярами як етнічно-лінгвістичною групою, руський чи литовський шляхтич входив у склад польського народу, а зате не належав до нього селянин-кріпак корінних польських земель). Яскраві приклади таких відносин зустрічаємо ще в 19 столітті; під час мазурської різні 1846 р. селяни Західньої Галичини, з етнічного погляду чисті поляки, казали самі про себе: “Ми не є поляки, ми є цісарські”; слово “поляк” вони розуміли як однозначне із “шляхтич”.
Мені здається, що професор Сукенніцький має нахил перенаголошувати та ідеалізувати федеративний характер історичної Польської держави. Тут не йдеться про те, щоб відмовляти будь-яких заслуг чи позитивних досягнень політичному організмові, який проіснував кілька століть та що в його розбудову люди українського роду зробили чималий внесок. Стара Річ Посполита — це для нас у певному розумінні частина нашої власної історії, подібно, зрештою, як Російська імперія 18–20 ст. Але історичні факти вказують на те, що, незважаючи на полонізацію, насамперед державно-політичну, а згодом теж мовну, культурну й релігійну, нашої старої провідної верстви, Русь-Україна ніколи повністю та органічно не ввійшла у склад Речі Посполитої, не знайшла для себе в її рамках такого місця, яке було б задовільне з точки погляду інтересів як України, так і цілої держави. На це склалися, мабуть, наступні причини: а) геополітичні: Польща, заангажована в балтицькі й інші проблеми, до яких Україна не мала безпосереднього відношення, не могла приділювати належну увагу південно-східнім, чорноморським проблемам. Польща не давала Україні достатньої охорони перед турецько-татарською загрозою. Ліквідація Кримського ханства — цей основний поступят української зовнішньої політики — була здійснена щойно Росією під кінець 18 ст.; б) релігійно-культурні: Київська Русь-Україна завжди була відкрита на західні культурні впливи, але разом з цим вона належала до світу східнього християнства. Польсько-українська етнічна границя була границею двох “культурних кіл”, латинського й візантійського. В Речі Посполитій православ’я було в найкращому випадку толероване, але воно ніколи не було ані легально, ані фактично рівноправне з Римо-Католицькою церквою. Для України такий стан був на довшу мету нестерпний; в) у структурі шляхетської Речі Посполитої не було місця для козацької верстви. Згідно з польським устроєм, монополія політичних прав та права володіння землею належала шляхті. Цю монополію розсаджувало козацтво, як верства плебейська, але рівночасно лицарська (озброєна), фактично володіюча землею та політично організована. Тут було джерело безконечних конфліктів. Нема теж сумніву, що польсько-шляхетський устрій був глибоко ненависний масам українського селянства. Все, що пов’язувалося з традиціями Речі Посполитої, було для українського селянства однозначне з ярмом і неволею.
Я зовсім згідний з професором Сукенніцьким, що не слід “викреслювати з історії” віки співжиття польського й українського народів в рамках старої Речі Посполитої Але професор Сукенніцький, мабуть, не усвідомлює, яке центральне місце в українській національно-політичній традиції займає саме боротьба проти цієї Речі Посполитої Наріжним каменем модерної української нації є Хмельниччина. Хмельниччина, можна сказати, закриває й закреслює собою моменти участи козаків у спільних походах з поляками проти ворогів Речі Посполитої, подібно як у польській історії повстання 1830 і 1863 років “закривають собою” факти приналежности міністрів-поляків до уряду царської Росії.