Між молодими національними державами, які виринули в Східній Європі під кінець першої світової війни, жодна не була обтяжена такими труднощами, як Україна. Вбивча рука російського царизму викривила і припізнила нормальний розвиток країни. Українство вгиналося в 1917 році під тягарем велетенських історичних занедбань, і весь цей тягар треба було підняти нараз, тоді як інші бездержавні нації мали змогу розв’язувати ці вступні проблеми ступнево, впродовж кількох десятиліть Наприклад, у старій Росії не існувало ані однісінької школи з українською мовою навчання. Україна стала рівночасно перед такими неспівмірними завданнями, як, з одного боку, створення сітки народних шкіл, а з другого — формування самостійного державного апарату, армії, дипломатичної служби. Можна додати, що імперська Росія, що в її тіні так довго довелося жити більшості українського народу, була надзвичайно поганою виховною установою щодо підготовки населення до самоуправління та політичної зрілости. В українських колах часто говорили жартом: “Чому Брітанія не хоче анектувати нас, як колонію? Тоді ми були б готові до самостійности за десять років”. У країні існували гострі соціяльні напруження. На відміну від Московщини, на Україні цей рух соціяльного протесту не виливався у правовірні більшовицькі канали; все ж він створював сприятливий грунт для підривної пропаганди, що виходила з Москви, та перешкоджав консолідації демократичної Української Народної Республіки.
З міжнародної точки погляду Україна мусіла, по-перше, в 1917 році нести небажану спадщину війни проти Центральних держав; по-друге, на неї упав у 1918 році тягар німецької окупації; по-третє, вона зустрілася в 1919 році з невизнанням і політичною ворожістю з боку переможної Антанти. Ізольована і позбавлена всякої зовнішньої допомоги, Україна мусіла провадити війну рівночасно на трьох фронтах: проти Радянської Росії, проти Добровольчої армії генерала Денікіна і проти Польщі. На особливу згадку заслуговує польсько-українська боротьба, бо її звичайно не добачають західні історики, які підходять до української революції як частини російської громадянської війни. Польсько-український конфлікт ні в якому випадкові не був тільки справою льокального значення, що стосувалося тільки однієї Галичини; його глибокий вплив заважив на всьому розвитку української проблеми. Галичина була тією частиною України, що посідала найвищий ступінь національної свідомости. Своєю громадянською дисципліною та публічним порядком ця земля корисно вирізнялася серед усіх східньоевропейських країн того часу, а її населення не було податливе на комуністичну пропаганду. Українські провідники мали намір використати Галичину як твердиню й базу для боротьби проти Радянської Росії. Але цьому перешкодив польський наїзд, що у критичні місяці зими й весни 1919 року відтягнув найкращі українські сили з протибільшовицького фронту. З другого боку, політична тупоумість та штивний централізм білогвардійщини унеможливили коаліцію всіх протикомуністичних сил. Не зважаючи на ці трагічні обставини, Україна дала впертий, наполегливий оборонний бій і не переставала боротися. Якщо глянути на речі в цьому світлі, то навіть “селянський анархізм”, що справив таке велике враження на професора Адамса, можна зрозуміти як стихійне шукання українських мас свободи, самостійности та справедливого суспільного ладу.
Професор Адамс має радію, коли він стверджує, що українські патріоти були чинні й у радянському таборі. Проте радянський режим посідає зовсім інше місце в російській та українській історії. У Росії перемога більшовиків сталася над їхніми внутрішніми противниками. Чи це комусь подобається, чи ні, але Радянська Росія є законним спадкоємцем традиційної російської державности. З цього погляду становище України скорше нагадує “народні демократії”, створені після другої світової війни. Радянський режим накинено країні ззовні; слабі місцеві комуністичні сили, — що між ними етнічні українці становили тільки меншість, — ніколи не були б спроможні здобути владу на Україні без зовнішньої інтервенції. “Українська Радянська Соціялістична Республіка” являє собою компроміс між фактом відновленого російського панування та тими здобутками української революції, що їх уже не можна було викреслити. Політична далекозорість і гнучкість Леніна засвідчена тим, що він, частинно зревізувавши свою первісну централістичну програму, збагнув конечність невтралізувати українські національні сили відповідними поступками.