ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ПОЧАТКИ НОВОЇ УКРАЇНИ{60}
Пам’яті Павла Грицака{61}
I. ШЛЯХЕТСЬКА ДОБА (ДО 1840-ИХ РОКІВ)
Початки національного відродження на Україні звичайно датують від появи “Перелицьованої Енеїди” Котляревського (1798). Проте, хоч “Енеїда” безперечно творить епоху в історії української літератури, з погляду розвитку національної свідомости вона радше відгомін попередньої козацької доби. Весь літературний і культурний рух аж до виступу Шевченка та Кирило-Методіївського Братства в 1840-их роках можна вважати за своєрідний продовжений епілог козацької доби.
У першій половині 19 ст. провідною верствою на Лівобережній Україні, себто на землях кол. Гетьманщини (Чернігівська та Полтавська губернії) і Слобожанщини (Харківська губернія), було дворянство, що походило з козацької старшини. Чужинні подорожні (наприклад, німець Коль ще в 1841 році) помічали серед українських дворян незадоволення з існуючого стану речей та неприхильність до москалів. Але ці настрої майже не знаходили відгомону у практичній політиці, якщо не рахувати таких епізодів, як таємна дипломатична місія Василя Капніста до Прусії 1791 року{62}, розбудження деяких надій у зв’язку з походом Наполеона 1812 року та участь українців у повстанні декабристів 1825 року. Рівнобіжно до цих виявів опозиції йшли принагідні заходи, — під час наполеонівського походу і згодом під час польського повстання 1830–31 року, — що прагнули добитися хоч би тільки часткової віднови старої козацької автономії заманіфестуванням льояльности до імперського трону.
Українська свідомість куди сильніше проявляла себе як аполітичне, культурне обласництво, себто, як прив’язаність до історичних і побутових особливостей рідного краю, при рівночасному пасивному сприйнятті наявного політичного та соціяльно-економічного устрою. Туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом для розгорнення жвавого руху на полі історично-антикварського дилетантизму. Дим дослідам часто присвічувала і практична ціль: відстояти історичними документами дворянські права, що їх російське законодавство відмовляло нащадкам козацької старшини нижчих рангів. Вже з цього видно, що так зрозумілий льокальний патріотизм ніяк не перечив вірності династії та імперії. Гідне уваги, що, не зважаючи на горезвісну суворість самодержавно-бюрократичного режиму Миколи I, український літературний рух як такий зразу не переслідувався, очевидно тому, що влада вважала його за політично нешкідливий. Але рівночасно продовжувалося нівелювання прикмет української окремішности, наприклад, скасування українського традиційного цивільного права у формі т. зв. Литовського статуту, ліквідація Уніятської церкви на Правобережжі тощо.
На цей період припадають початки наукових дослідів в області різних українознавчих дисциплін, а зокрема на полі історіографії. У центрі зацікавлення українських дворянських істориків стояла військово-дипломатична історія Гетьманщини XVII–XVIII ст. Автори цього покоління відзначалися куди сильнішою українською державницькою свідомістю, ніж їхні народницькі наслідники другої половини століття. Але логіка тієї концепції, що націю утотожнювала з колишньою політичною організацією козацького стану, вела до переконання про загибель нації, як вислід смерти держави. Дворянські автори першої третини 19 ст. почували себе епігонами, які прагнули зберегти від забуття пам’ятки України, що її насправді вже не було між живими. Серед цих кіл був поширений погляд, що навіть українська мова буцімто завмирає. Ці занепадницькі настрої в дійсності віддзеркалювали невідрадне становище українського дворянства, яке, — політично принижене миколаївським самодержавством, економічно підкопане кризою кріпацької системи та морально знесилене відчуженням від народу, — готувалося зійти з історичної сцени, як окрема суспільна сила.
Головна вага шляхетської доби в формуванні модерної української національної свідомости в тому, що вона творить ланку тяглости між козацькою та новітньою Україною. Не слід забувати й оригінальних творчих досягнень того часу, що не підлягали декадансові дворянської верстви й увійшли як тривале надбання до української культурної скарбниці. Ми вже згадали про започаткування наукових дослідів в українознавчих дисциплінах. Концепція української історії, розроблена дворянською історіографією першої третини 19 ст., мала глибокий вплив не тільки на наступні покоління учених, але й на широку громадську думку. Ще більше значення мало започаткування нової української літератури, побудованої на народній мові, протилежно до старшого українського письменства, яке до половини 18 ст., себто приблизно до кінця козацької державности, зберегло церковно-слов’янську мовну базу. Нова українська література, запліднена загальним в європейській преромантичній та романтичній поезії поворотом до простонародности та локального кольориту, не мала спочатку претенсій бути літературою “національною” та вступати в суперництво з російською, що до її процвітання у великій мірі спричинилися і письменники українського походження. Всі українські письменники тієї епохи були фактично двомовні. Вони вживають російської мови, коли хочуть дійти до всієї освіченої публіки імперії, а української — коли звертаються до вужчого місцевого кола любителів. При цьому мовні поділи ніяк не означали розмежування в області політичної думки. В українськомовних творах ми часто зустрічаємо наскрізь цареславні ідеї, а зате найрадикальніший вислів національної опозиції, твір, що мав велетенський вплив на формування української національної свідомости першої половини 19 ст., “Історія Русів” Псевдо-Кониського, була написана біля 1800 року по-російському. За своїми соціологічними ознаками українська література шляхетської доби виразно література “регіоналістична” (Heimatkunst). Але ряд цінних творів, що їх дало покоління, родоначальником якого був Котляревський, та сам факт легітимування “мужичої” мови для літературного вжитку послужили немов закладовим капіталом для пізнішого росту української національної літератури.