Коли глянути на політичну мапу Европи XIX ст., то бачимо, що коли не брати до уваги Галичини, Буковини й Закарпаття, які перебували під пануванням Австро-Угорщини, всі українські землі були об’єднані в Російській імперії. Але державна приналежність ще не вичерпувала цілости питання щодо політичного обличчя українських земель. Бо на Правобережжі існувала польська панівна верства. Насправді ці шляхетські роди були часто українського походження, але вони встигли спольонізуватися впродовж 17–18 ст. шляхом переходу на римо-католицьку віру. Польська громадська опінія однодушно обстоювала претенсії не лише до польської етнічної території, але й до всіх провінцій історичної польської держави, в її передподілових границях. Навіть російська влада, принаймні перед 1830 роком, мовчки визнавала Правобережну Україну (як також Білорусь і Литву) за сферу польських впливів. Щойно після поразки повстання 1830 року царський уряд почав усувати найяскравіші прояви польського засилля на тій території. Тоді, наприклад, замкнули Крем’янецький ліцей, головний виховний центр для синів польських дідичів на Україні. Але консерватизм у соціяльних питаннях та захист кріпосницьких інтересів, що характеризували режим Миколи I, не давали йому змоги дібратися до коренів польської гегемонії на Правобережжі.
Таким чином упродовж більшої частини 19 ст. Україна залишалася побоєвищем, що на ньому зударялися російські й польські сили. Жодна сторона не була готова визнати за Україною рівнорядної позиції. Росіяни й поляки, якщо не рахувати рідких винятків, були цілком однозгідні в тому, щоб відкидати українські домагання на право до власного національного розвитку. Але разом з цим російсько-польська боротьба сповільнювала процес асиміляції українства цими сусідами. Вона не дозволяла українській проблемі стати виключно внутрішньою справою Росії. Так, наприклад, під час Кримської війни польсько-український авантюрник Михайло Чайковський (“Садик-паша”) організував у Туреччині козацький легіон проти Росії. Між російським молотом і польським ковадлом українські патріоти бути примушені визначити своє ставлення до обох сусідів. Де сприяло ростові української національної самосвідомости Українську відповідь на російський і польський натиск теоретично зформулював Микола Костомаров, визначний історик і публіцист наступного, “народницького” покоління. Він здефініював росіян як в основному деспотичний, поляків як аристократичний та українців як демократичний народи. Тут ми спостерігаємо зародження своєрідного українського “месіzнізму”.
Провідники українського руху в 19 ст. не відокремлювали справи свого народу від інтересів Східньої Європи в цілому. Вони вірили, що Україна мусить виконати місію: борючися за власне визволення, вона цим самим допоможе і росіянам і полякам позбутися найбільш негативних рис їхньої традиції. Де ядро федералістичної ідеї, яка аж до 1917 року залишалася підвалиною української політичної думки.
II. НАРОДНИЦЬКА ДОБА (1840–1880)
Починаючи з 1840-их рр. провід національного руху на середньосхідніх землях України переходить до рук нової суспільної верстви, інтелігенції, що формувалася почасти з деклясованих дворян, почасти з виходців з народних низів. Вогнищами, довкола яких скупчувалася інтелігенція, були новозасновані на ураїнській території університети, Харківський (1805) та Київський (1834). У 1845 році вперше виникає політична організація інтелігентського типу — Кирило-Методіївське Братство.