Предтечею ревізіоністичних прямувань в ОУН був І. Мітринґа, який у довоєнні роки намагався скерувати націоналістичний рух на радянську проблематику та “ліві” соціяльні гасла. Процес ідейного ревізіонізму захопив різні відлами націоналістичного руху нерівномірно. Найдалі в цьому напрямі заходили ті націоналісти, що їм довелося бути підпільниками на Наддніпрянщині (учасники т. зв. похідних груп). Знаменними були постанови III Надзвичайного великого збору ОУН (фракції С. Бандери) 1943 року та плятформа Української головної визвольної ради (УГВР) 1944 року. Основні відхилення щодо традиційної націоналістичної доктрини такі: 1) відречення від обов’язкового “ідеалізм” та допущення філософсько-світоглядового плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній українській державі; 2) відмова від расизму й етнічної виключности та визнання засади рівноправности всіх громадян України, без уваги на етнічне походження; 3) висунення досить детальної соціяльно-економічної програми, що накреслювала майбутній господарський лад на Україні як комбінацію усуспільненого, кооперативного й приватновласницького секторів. Проте в питаннях політичного устрою програмові зміни не були виразні й рішучі. Тому твердження, що націоналістичний рух уже в 1943-44 роках перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав.
НАЦІОНАЛІЗМ ПІСЛЯ 1945 РОКУ
Протикомуністичне підпілля в УРСР протривало приблизно до початку 1950-их років. На підставі інформацій, що приступні на Заході, можна судити, що український рух опору, хоч генетично пов’язаний з давньою ОУН, встиг за повоєнні роки позбутися специфічних рис інтеґрального націоналізму. Його плятформою стало скорше демократичне самостійництво. Писання т. зв. крайових публіцистів кінця 1940-их і початку 1950-их років виразно ілюструють цю еволюцію (П. Полтава, О. Горновий та інші).
Серед української еміґрації далі діють фракції ОУН. Їх число збільшилося до трьох. Уже в повоєнні роки виникла нова група, Що відділилася від Закордонних частин ОУН (С. Бандери), які з кінця 1940-их років виявили гостру тенденцію повороту до передвоєнного інтеґрального націоналізму. Вона складалася з прихильників УГВР і тих, які підтримували ревізіоністичні тенденції, що позначилися в націоналістичному середовищі під час війни. Ця група фактично вийшла за межі ідеології націоналізму, але досі не відкинула назви ОУН (т. зв. “ОУН за кордоном”, очолена на початку Л. Ребетом).
Фракція А. Мельника, що теж зберегла досі назву ОУН, завжди підкреслювала свою вірність ідейним традиціям старого, довоєнного націоналізму, проте практичною співпрацею з іншими еміґраційними партіями на терені УНРади вона довела свій відхід від націоналістичної виключности. Ця група, що об’єднує переважно більш поміркований, в більшості інтеліґентський націоналістичний елемент, виявляє право-консервативні тенденції.
Традиційна ментальність і ідеологія націоналізму найкраще збереглася в Закордонних частинах ОУН. Тому було природне, що старий ідеолог українського інтеґрального націоналізму, Д. Донцов, дав цій групі свою ідейно-публіцистичну підтримку.
Український націоналізм, як політичний рух й ідеологія, має нині змогу діяти лише на еміґрації. Тут він, в різних своїх відламах, далі є найсильнішою й найрухливішою течією. Проте політично націоналізм має великі труднощі, спричинені власною ідеологічною спадщиною, конфронтацією з західнім світом та питанням про ставлення до народу на рідних землях і до процесів, що відбуваються на Україні. Але, незалежно від цього, націоналізм здобув собі тривке місце в новітній історії України, як вияв живучости народу й як революційна сила в боротьбі за самовизначення.
ЛІТЕРАТУРА
С. Рудницький. До основ українського націоналізму (Відень, 1920); Д. Донцов, Націоналізм (Львів, 1926; друге вид., Мюнхен, 1951; трете вид., Торонто, 1966); К. Пушкар (К. Коберський), Націоналізм, критика фраз (Львів, 1933); Ідея в наступі, альманах (без місця, 1938); Сурма, альманах (Прага, 1941); М. Сціборський, Націократія (друге вид., Прага, 1942); П. Боярський, Українська внутрішня політика Організації Українських Націоналістів (без місця, 1947); Позиції українського визвольного руху (Мюнхен, 1948); В. Мартинець, Українське підпілля: Від УВО до ОУН (Вінніпеґ, 1949); Р. Лісовий, Розлам в ОУН (Ной-Ульм, 1949); Організація Українських Націоналістів, 1929-1954, збірка статтей (Париж, 1955); ОУН в світлі постанов Великих Зборів конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955, збірник документів (Бібліотека українського підпільника ч. 1, вид. Закордонних Частин ОУН, без місця, 1955); П. Мірчук, За чистоту позицій українського визвольного руху (Мюнхен-Лондон, 1955); John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism (Нью-Йорк, 1955; друге вид., 1963); УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944-1951 рр., збірник документів (Бібліотека українського підпільника ч. 3, вид. Закордонних Частин ОУН, без місця, 1956); К. Паньківський, Від держави до комітету (Нью-Йорк - Торонто, 1957); R. Ilnytzkyj, Deutschland und die Ukraine 1934-1945, 2 т. (Мюнхен, 1958); Л. Шанковський, Похідні групи ОУН (Мюнхен, 1958); П. Полтава, Збірник підпільних писань (Мюнхен, 1959); З. Книш, Розбрат (Торонто, 1960); Р. Кричевський, ОУН в Україні, ОУНз і ЗЧ ОУН: Причинок до історії українського націоналістичного руху (Нью-Йорк - Торонто, 1962); Т. Лапичак, Український націоналізм (Нью-Йорк, 1962); Л. Ребет, Світла й тіні ОУН (Мюнхен, 1964); Я. Гайвас, Коли кінчилася епоха (без місця, 1964); К. Паньківський, Роки німецької окупації (Нью-Йорк - Торонто, 1965); П. Мірчук, Нарис історії Організації Українських Націоналістів, т. 1 (Мюнхен - Лондон - Нью-Йорк, 1968).