В останній частині своєї праці, де автор виступає радше як “політолог” (political scientist), ніж історик, заголовки розділів (“Націоналізм і церква”, “Канали націоналістичної діяльности”, “Націоналізм і східньоукраїнська суспільна структура”, “Соціяльні різновиди націоналізму”) вказують на напрям проробленої дослідної праці. Ці сторінки обіймають силу цінних інформацій і містять багато блискучих спостережень.
Згідно з авторовою дефініцією, “західні українці” - це ті, що перед 1939 роком жили поза Радянським Союзом, а “східні” - це ті, що жили в його кордонах. Армстронґ приймає як доведену річ, що оскільки йдеться про першу категорію українців, їхній світогляд був засадниче “націоналістичний” у тому значенні, що на Західній Україні народрішуче волів самостійну національну державу над усяку іншу альтернативну політичну розв’язку. Але, на думку автора, центральні і східні українські землі показують щодо цього зовсім інакшу картину.
Щоправда, Армстронґ визнає існування в роки другої світової війни автентичного національно-визвольного руху також на давніх підрадянських теренах України. Цей рух проявлявся переважно у двох формах, що з них одна завдячувала своє постання ініціятиві з Західньої України, тоді як друга виростала безпосередньо з місцевого, східньоукраїнського ґрунту. Не можна заперечити, що “похідні групи” ОУН, що прибули з Заходу, спочатку допустилися цілого ряду серйозних промахів, які були наслідком недостатнього ознайомлення з радянською дійсністю. Але незабаром вони зуміли здобути на місцях чималу підтримку. Ця підтримка постійно зростала в міру того, як оунівські організатори навчилися пристосовувати свою програму й тактику до вимог нового оточення. В клітини ОУН влилося багато молодих людей з центральних і східніх земель. Але національно-визвольні сили підіймали голову скрізь на центральних і східніх землях України, незалежно від спонук з Заходу. Ці місцеві патріотичні середовища не були так цупко організовані, як оунівська підпільна сітка. Керівництво руху спочивало в кожному місті та області в руках малих, організаційно не оформлених гуртків, що складалися з людей, які в роки радянського панування зберегли між собою особисті контакти і навчилися один одному довіряти. Від них годі було сподіватися чіткого партійно-політичного профіля; але назагал вони проголошували свою відданість традиціям демократичної Української Народної Республіки 1917-1920 років. Ті елементи, які не включилися до ОУН, здебільша воліли працювати леґально в рамах тих установ, що їх толерували німці: Автокефальна православна церква, місцева преса, допомогові комітети тощо. “Український націоналізм був єдиним динамічним антикомуністичним рухом, що спромігся розгорнути широку пропаґанду на Східній Україні під німецькою окупацією. Він мав когорту відданих послідовників, які виступали як його організатори: він умів пробуджувати ентузіязм і дух жертвенности”. Однак, - продовжує автор, - національно-визвольний рух не сягав глибоко в маси, він не репрезентував усього народу. “Основні маси залишилися незаанґажовані” (стор. 287-288).
Армстронг пробує накреслити своєрідну “ієрархію вартостей”, яка виражала б черговість, що її дотримувалося населення центральних і східніх земель України у своїх політичних прагненнях. Він приходить до наступних вислідів: 1) “збереження фізичного існування”; 2) “господарський добробут”; 3) “стабільна та упорядкована влада, що в якійсь мірі забезпечувала б й індивідуальну свободу”; 4) “громадянська рівноправність і якась форма народної співучасти в управлінні”; 5) “Національне самоздійснення в ділянках культури і, може, теж політичної влади” (стор. 282). Автор не заперечує наявности змагання до “національного самоздійснення”, але він переконаний у тому, що коли йдеться про маси, ці прагнення мали тільки низький пріоритет.