Менше доторкальними були досягнення в політичній ділянці. Щоправда, такі видатні представники нашої теоретичної суспільної думки, як Липинський, Донцов і Липа були постатями яскраво всеукраїнськими. Кожний з них міг би повторити, що сорок чи п’ятдесят років раніше сказав про себе Драгоманов: “Я не в меншій мірі письменник галицький, як наддніпрянський”. Усі три згадані автори були народженням наддніпрянцями, життям і працею нерозривно зв’язані з “сьогобічною” (позасовєтською) Україною міжвоєнної доби.
Для практичної всеукраїнської політичної дії обставини дальше залишилися несприятливі. На різних теренах західньої України, - в Галичині, на Волині, Закарпатті, Буковині, - повсякденна політика мала здебільша льокальний характер, зумовлений окупаційною дійсністю даної чужої держави-завойовника. Зокрема насущним хлібом політичної Галичини була боротьба проти польського режиму. Наддніпрянська еміґрація, що повинна була бути носієм ідеї соборности, не могла цього виконати задля своєї польонофільської закордонно-політичної орієнтації. Це розходження між еміґраційним урядом УНР та галицьким проводом треба вважати за головну причину, чому сьогобічна Україна не спромоглася в міжвоєнній добі на репрезентаційний центр всеукраїнського значення.
На Радянщині останніми носіями незалежної політичної думки були колишні укапісти й боротьбісти, українські націонал-комуністи типу Хвильового чи Скрипника. Ці середовища були настроєні яскраво по-соборницьки. Недаремно в органі хвильовистів “Літературному Ярмаркові” красувалося гасло “Нехай живе соборна Українська Радянська Соціялістична Республіка!”, при чому це розумілося напевне не на теперішній сталінський лад.
До проявів активного соборництва націонал-комуністів належало субвенціонування культурного життя серед українських скупчень у Совєтському Союзі поза границями УССР (на Курщині, Вороніжчині, Донщині, в Криму й Кубанщині, в колоніях осередньої Азії та Далекого Сходу). З цих же мотивів випливало старання про контакти з Галичиною та іншими західніми землями та підтримка, що її Харків давав тамтешнім національним установам, навіть та-ким, що зовсім не мали “радянофільського” забарвлення. Рівночасно українські комуністи форсували в Комінтерні протипольський курс. Але на кінець 20-х і початок 30-х років припадає розгром українських комуністичних формацій, а 1933 рік мало хто з їхніх лідерів перетривав навіть фізично.
Ще слово про націоналістичний рух, що в 30-х роках виріс на найпомітнішу силу на позасовєтській Україні. Питання про соборництво націоналістів має два аспекти. Поперше, - скільки йдеться про взаємини різних територій і скупчень нашого Заходу, подруге, -про відношення західньої України, як цілого до Наддніпрянщини. Отож, доводиться ствердити, що з усіх партій чи ідейнополітичних течій, що перед 1939 були чинні на нашому Заході, націоналісти зробили найбільше зусилля для того, щоб вести політику, яка не була б льокальною. Націоналісти розбудували організаційну сітку, що охоплювала всі терени сьогобічного українського світу: Галичину, Волинь, Закарпаття, Буковину й еміґраційні осередки в Европі та Америці. В цьому полягала виразна перевага націоналістичного табору над всіма іншими конкуренційними течіями. Націоналісти багато зробили для скріплення української свідомости серед деяких відсталих областей, як наприклад, на Закарпатті.
Але річки Збруч таки не вдалося перескочити. Чутки про те, буцімто ОУН має підпільні зв’язки на Наддніпрянщині, походили від самих націоналістів і належали до заходів їхньої партійної пропаґанда. При цьому націоналісти любили покликуватися на те, що совєтська влада громила у своїх декляраціях та судових вироках “український націоналізм”. Оцей підсовєтський т. зв. “націоналізм” старалися західньоукраїнські націоналісти переписати на конто заслуг своєї партії.