Незорієнтована публіка схильна була цьому вірити. Тим часом, не зважаючи на однозвучність назви, йшлося про соціяльно-політичні явища зовсім різного порядку: підсовєтський т. зв. “націоналізм”, - у розумінні большевицької влади й самого тамтешнього населення, - це був просто український патріотизм, самостійництво. Сюди прираховували всякий прояв “ухилу” від офіційної лінії в національному питанні Ясно, що в такі “націоналісти” міг дуже легко попасти навіть автентичний партійний комуніст, не згадуючи про демократів-“петлюрівців” тощо. Цей елементарний, партійно зовсім нездиференційований підсовєтський “націоналізм”-патріотизм не мав, крім назви, багато спільного з західньоукраїнським і еміґраційним “націоналістичним рухом” з-під знаку ОУН. Цей останній був ідейно-політичною течією, своєрідною партією поміж іншими чинними на нашому Заході течіями й партіями. Те, що оунівських націоналістів відрізняло, було не самостійництво, яке для всіх напрямів було самозрозумілим постулятом, а, поперше, революційно-терористична тактика, подруге, певна внутрішньополітична устроєва концепція, концепція України “вождівської” та монопартійної. Не тут місце точніше аналізувати природу націоналістичного руху. Тому обмежуємося на наступному твердженні, що стосується нашої безпосередньої теми: саме цей оунівський націоналізм, - дякуючи деяким питоменностям своєї ідеології і практичної методики, - “в роки війни зустрівся зі стіною нерозуміння українців на схід від Збруча”, кажучи словами видатного наддніпрянського публіциста (Юрій Шерех: “Думки проти течії”).
Не зважаючи на своє галасливе соборництво на словах, націоналісти, - може більшою мірою, ніж яканебудь інша політична течія на нашому Заході, - показали свою нездатність знайти спільну мову з людьми, що вийшли з підсовєтського світу. До цього спричинився і своєрідний націоналістичний “догматизм” (неохота інтелектуально сприймати дійсність у тих явищах, де вона відхиляється від самовільно надуманого ідеалу), і той факт, що націоналістична концепція партії-“ордену”, культ “вождів”, макіявеллістична політична мораль тощо мусіли наддніпрянських земляків відштовхувати своєю подібністю до найбільш одіозних рис комуністичної диктатури.
До кінця 20-х років контакт між двома Українами, “сьогобічною” й “потойбічною” - був доволі жвавий. Але в 30-х роках “залізна заслона” на Збручі (цього терміну тоді ще не вживали, але факт існував повністю) робилася дедалі щільнішою. Для українців в СРСР, втиснених у кліщі тоталітарної державної машини, свідомість того, що десь є позасовєтський український світ, - про що інтеліґентні люди в теорії, самозрозуміло, не забували, - ставала майже іреальним мітом. Рівночасно також на “сьогобічній” Україні слабо живе розуміння тих процесів, що відбувалися на Радянщині, - процесів, які для майбутности всієї нації мали вирішальне значення. Від часу остаточного запанування Сталіна та започаткування “сталінських п’ятирічок” совєтська дійсність робилася заплутаним ребусом, що в ньому тяжко було визнатися всякій людині, яка не пережила цього на власній шкурі.
Безпосередній досвід могла б замінити хіба що кропітка наукова аналіза. “Сьогобічна” (західня й еміґраційна) Україна здобулася на велику протестаційну акцію з приводу голоду на Великій Україні. (Вона знайшла навіть деякий відгомін у світовій опінії). Але наш Захід не спромігся ні на який науковий інститут чи хоч би просто фаховий журнал, що його метою було б систематичне вивчення підсовєтської української, а також т. зв. “всесоюзної” проблематики (бо ця остання не повинна для нас бути байдужою).
Такий почин, що в тодішніх обставинах являв би собою найбільший викон справді всеукраїнської, соборницької політики, не переростав матеріяльних спроможностей нашого Заходу. Але 30-і роки взагалі позначаються катастрофальним зниженням рівня української політичної думки на західніх землях. Зокрема в Галичині запанував серед старшого покоління дух плиткого, вульґарного практицизму (“політика малих діл”). Серед молоді, вихованої у школі Донцова, плекався іраціоналізм і псевдоволюнтаризм, який з невігластва робив громадську чесноту (мовляв, не об’єктивне знання дійсности потрібне, а “незламне хотіння”, яке дасть собі раду з усіма перешкодами). Іван Мітринґа, що присвятив багато уваги заглибленню у східньоукраїнську проблематику, залишився серед націоналістичного покоління відокремленою появою. Де недоцінення ваш об’єктивних совєтознавчих студій - один з найбільших “гріхів занедбання” супроти соборницької заповіді, який лежить на проводі “сьогобічної” України міжвоєнної доби.