В людській природі лежить, що широка публіка швидко призвичаюється до реалізованих досягнень і не вміє оцінити й пошанувати того гіркого труду, якого вони коштували. Вище вже була мова про те, що УНРада - перший наш державно-політичний центр дійсно всеукраїнського значення та що сучасному поколінню було дано піти крок дальше, ніж нашим батькам, які не зуміли перебороти східньо-західнього дуалізму. Це не значить, що сучасне покоління “більш патріотичне” чи “мудріше”, ніж покоління доби визвольних змагань. Але творці УНРади мали те щастя, що могли будувати на фундаменті, що коло нього протягом кількадесят років трудилися найкращі сини України і що його наріжним каменем залишається акт 22 січня 1919. Якщо ми хочемо бути зовсім об’єктивні, то мусимо додати, що частинно завдячуємо цей поступ також зміненій повоєнній міжнародній обставі, яка зробила безпредметовими наші колишні спори про “орієнтацію” і яка дозволяє скупчити українські національні сили проти одного противника. Відмічуючи ці об’єктивні фактори, що уможливили постання всеукраїнського національно-державного центру на чужині, ми не хочемо, ясна річ, ні в чому зменшувати історичної заслуги творців УНРади, що їм дано було зробити вирішальний крок і “засипати Збруч”.
На цьому місці можна б скінчити статтю, коли б не треба було розправитись ще з одним поширеним непорозумінням. Ідеться про недоладні “історичні паралелі”, що їх знаходимо в писаннях деяких сучасних публіцистів, між станом українського східньо-західнього дуалізму 1918-19 рр., та гіпотетичним станом “двоєвладдя” в наших нинішніх обставинах на випадок постання “конкуренційного” до УНРади якогось другого “державного центру” на еміґрації.
Факти, які служать підложжям для цих спекуляцій, загально відомі: авторитет Державного Центру Української Народної Республіки та її основного органу, Української Національної Ради, серед нашого суспільства, на жаль, небезспірний. Щоправда, велетенська більшість підтримує УНРаду, а в тому числі - арґумент якісний, що не менше важливий за кількісний? - без винятку всі відповідальні, дозрілі, мислячі елементи еміґрації. Однак, не можна забувати, що в умовах чужини Державний Центр не має й не може мати засобів примусу, які в нормальних обставинах дозволяють урядові боронитися проти злочинців і ворохобників. Авторитет екзиль-ного уряду виключно моральний. Це, очевидно, відкриває велике поле попису для одиниць і груп малодисциплінованих, безвідповідальних, честолюбних. Це звичайна справа в політичному житті майже всіх еміґрацій, при чому годиться зауважити, внутрішні відносини серед української скитальщини, мабуть, кращі, ніж серед багатьох інших еміґраційних середовищ.
Одначе, знайшлася серед нас деструктивна група, яка бачить ціль свого існування в тому, щоб явно чи підступно “рити” під УНРадою. На думці маємо партію націоналістів тоталістичного типу, називаних, від імени їхнього фюрера, “бандерівцями”. Хто вивчав історію й соціологію українського націоналістичного руху (з-під знаку ОУН) взагалі, а його бандерівської фракції зокрема, того ця постава бандерівців не буде дивувати. Бож бандерівщина на нашому ґрунті є висловом тих тоталістичних тенденцій, що їх бачимо в житті багатьох модерних народів; цодібно, як їхні західні ідеологічні дядьки, бандерівці опановані божевільною жадобою влади і вони хотять не просто незалежної України, але тільки таку українську державу, що в ній п. Бандера виконував би ролю самовладного диктатора, ОУН (р.) - ролю безконтрольної монопартії “ордену”, а “служба безпеки” - функцію рідного НКВД. Для досягнення цієї мети, бандерівщині треба передусім “унешкідливити” українські демократичні сили. Не диво, що головні атаки бандеро-націоналістів скеровуються проти заборола демократичного правопорядку, що ним є Державний Центр Української Народньої Республіки та УНРада.