Найпевнішим способом для остаточної компромітації бандерівщини було б допустити її на деякий час до проводу. Не тяжко собі уявити, чим би це скінчилося. На жаль, це надто коштовний експеримент, щоб собі могти на нього дозволити. Бо бандеро-націоналісти втягнули б неминуче в ганьбу й катастрофу всю нашу національну справу. Отже, мусимо висловити надію й гаряче бажання, що українське громадянство зуміє перебороти божевілля тоталістичного націоналізму, доки він не завдав нашій визвольній справі непоправної шкоди. Але це не станеться само собою, лиш напруженим зусиллям усіх сил демократичного правопорядку, які об’єднуються довкола УНРади. Зокрема потрібна тісна співпраця наддніпрянської й західньоукраїнської демократії. Люди, що цього прагнуть, ні в якому разі не повинні вживати недоладних “історичних аналогій”, що про них ми говорили вище, які тільки кидають заколот в українську політичну думку.
НОВИЙ ПЕРЕЯСЛАВ{53}
ТРИ ТАКТИЧНІ ЕТАПИ
Політика російських більшовиків у відношенні до України відзначається постійністю своїх основних напрямних, при змінливості тактики, що не раз зазнавала крутих поворотів. Темою цієї статті є аналіза останнього, поточного періоду, що почався зі смертю Сталіна. Але щоб підмалювати тло найновіших подій, мусимо сягнути дещо назад, до початків другої світової війни.
Хоч це може здаватися дивним, проте воєнні роки стояли під знаком відносного “лібералізму”. Прилучення західньоукраїнських земель до СРСР відбувалося під українськими (не російськими) патріотичними гаслами. Пропаґандивна метушня, викликана “визволенням єдинокровних братів з ярма польської шляхти й румунських боярів”, несла з собою і на давніх радянських теренах певний відхід від яскраво протиукраїнського курсу, що характеризував політику Кремлю в 1930-их роках. Незабаром після цього прийшла німецько-совєтська війна. Червона Росія, що зчепилася у смертельному поєдинку з брунатною Німеччиною, прагнула забезпечити собі підтримку українського населення, або бодай його політично зневтралізувати. Дякуючи варварсько-жорстокій, колоніяльній політиці Німеччини, що в порівнянні з нею навіть більшовизм міг виглядати як менше зло, Москві вдалося в певній мірі досягнути цієї цілі. Велетенський протибільшовицький потенціал України, який за інших обставин, можливо, міг би перехилити терези війни, не знайшов собі належного вияву. Москва, поборюючи безпощадно всі прояви українського “сепаратизму” та українського самостійницького руху спротиву, рівночасно, з притаманною для неї гнучкістю, йшла на тактичні поступки. Радянська пропаґанда всіми способами намагалася промовляти до українських патріотичних почувань і традицій. Українській культурі дано дещо більше свободи. Маю тут на увазі працю багатьох письменників і учених, що їх, як київську Академію наук, евакуйовано до Росії, і там вони розгорнули жваву діяльність; ця сторінка української історії з останньої війни ще не дочекалася відповідного досліду. Радянська пропаґанда зручно нашіптувала населенню, що після війни режим зміниться, що жити стане легше та що українська нація одержить більші, ніж досі, права. З найбільш знаменних політичних заходів того часу доводиться згадати про реформу радянської конституції (утворення міністерств зовнішніх справ і оборони в союзних республіках) та відстояння Сталіном на Ялтинській конференції окремого представництва для Української РСР, як і для Білоруської РСР, в організації Об’єднаних Націй; це останнє було рівнозначне з визнанням за Україною номінального статусу суверенної держави.