Не трудно догадатися, що ці концесії були подиктовані острахом, щоб війна, бува, не допровадила в якійсь непередбаченій коньюнктурі до актуалізації української справи в міжнародній площині. Ці побоювання виявилися зовсім безпідставними. Третя імперія, що прийшла на Україну з колонізаторськими плянами, свідомо відкидала кожний крок, що міг би її політично зобов’язувати у відношенні до народів на окупованих східніх землях. Гітлер пішов шляхом не продовження, а заперечення традицій німецької східньої політики часів першої світової війни, коли уряд Вільгельма II підтримував, хоч непослідовно й не без хитань, самостійницькі прямування в Польщі, Литві, Фінляндії, Україні й навіть у далекій Грузії. Щодо західніх альянтів, то національні питання в Радянському Союзі, в тому числі й українське, для них політично взагалі не існували. Демократичний Захід по-старому утотожнював СРСР з Росією в дореволюційному значенні слова, а в радянських союзних республіках бачив “національні меншини Росії”. Про те, щоб втручатися у “внутрішні справи російського союзника”, взагалі не було мови, не зважаючи на те, що розпачлива ситуація, що в ній совєти опинилися в 1941 році та їхня тодішня залежність від західньої допомоги, давали для цього знамениту нагоду. Але для такої сміливої, далекосяжної, дійсно творчої демократичної політики бракувало і зрозуміння й хотіння.
Хоч це звучить як парадокс, але з трьох великих таборів, заплутаних у війну, - Німеччина, західні демократії, совєти - найбільше зрозуміння до української справи та її динамічних можливостей виявили, безперечно, ці останні. Тільки дякуючи пасивності інших потуг, що з них жодна не додумалася до того, щоб капіталізувати українську проблему, власне смертельний ворог України дістав змогу вигравати українську карту, здобуваючи цим для себе визначні користі. Маю на увазі зголошення Москвою, від імени Радянської України, правних і моральних титулів до частин колишньої державної території Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, виторгування додаткового голосу в Об’єднаних Націях та здобуття морального престижу “визвольника” України з-під нацистської окупації.
Друга фаза радянської політики охоплює роки від закінчення війни до смерти Сталіна (1945-1953). Цей період характеризує змагання до повної реставрації сталінізму тридцятих років. Наново цупкіше закручують гвинти державної машини, розхитаної війною. Через Україну перевалюється чергова хвиля чисток, наново розгортається русифікаційна кампанія й нагінка проти “буржуазного націоналізму”. Офіційне засудження вірша Володимира Сосюри “Любіть Україну”, що його під час війни багато разів передруковували в різних радянських публікаціях, служило, згідно з більшовицькими звичаями, як своєрідний сигнал, що ним партія проголошувала свою генеральну лінію. На ці ж повоєнні роки припадають інтенсивні заходи, спрямовані на знищення українського націоналістичного підпілля й партизанського руху.