Але є підстави думати, що Москва мала при цьому кроці ще іншу, укриту ціль: вона хоче обтяжити Україну моральною й політичною співвідповідальністю за злочин народовбивства, виконаний над кримськими татарами. Тому необхідно на цьому місці втрутити кілька зауваг про справу українсько-татарських стосунків. Малий татарський народ (який у 1939 році нараховував біля 200 000 душ, що творили тоді одну п’яту населення півострова) надто кволий і малочисельний, щоб бути спроможним до створення власної держави. Протиукраїнські настанови татарів під час революції тільки спричинялися до того, щоб віддавати Крим у руки то білогвардійців, то більшовиків, перетворюючи його на базу російської агресії проти України. Україна ніяк не могла б погодитися з тим, щоб така ситуація повторилася в майбутньому. Не менше несприйнятні для України пляни деяких татарських патріотів, які мріяли про те, щоб над Кримом установити протекторат Туреччини. З української точки погляду такі пляни належить розглядати як небажані спроби каламучення українсько-турецьких відносин, які поза цим мають всі шанси на те, щоб бути якнайкращими. Але законні українські інтереси в Криму ніяк не стоять у суперечності з життєвими правами татарського народу. Природна розв’язка тут - автономія Криму у складі української державности. Саме так, до речі, українська політична думка завжди підходила до цієї проблеми.
Українці, що їм самим довелося стільки витерпіти з рук російських більшовиків, ніяк не можуть схвалювати злочин, заподіяний Москвою над татарським народом, що його виселено з вітчизни. Зайво витрачати час на докази, що цей акт народовбивства стався без ніякої, прямої чи посередньої української співучасти. Проте факт прилучення Криму до Української РСР створює для української громадськости моральні зобов’язання супроти татарів. Українські патріоти повинні дбати про те, щоб оберігати себе навіть від тіні закиду, що українські національні інтереси йдуть врозріз з правами інших, зокрема слабших, народів. Наш обов’язок - всіми доступними засобами сприяти поворотові татарських виселенців на вітчизну.
Область, що в ній зміни в радянській політиці супроти України найбільше кидаються в вічі, є царина ідеології і пропаґанди. Сталінізм проголошував, що Росія є “старшим братом” усіх народів СРСР, а в першу чергу України. Цей мотив тепер дещо приглушено. Радше говорять про співпрацю “двох рівноправних, братніх народів”. Сакраментальна формула про “великий російський народ” знайшла несподіване доповнення у фразі, що її доводилося чути в останніх часах, про “великий український народ”. У відношенні до інших націй СРСР цього епітету не вживають. Отже, виходить, в Радянському Союзі вже об’явилися два, а не тільки, як раніше, один, “великі народи”! Щобільше, офіційна пропаґанда раз-у-раз повторює й наголошує, що Україна є суверенна, що УРСР є “незалежною, возз’єднаною державою”; тільки при цьому не забувають за кожним разом додати, що Україна завдячує своє щастя виключно “братерській дружбі й безкорисній допомозі” Росії.
В останні часи можна було спостерігати на ряді прикладів, як комуністична політика схильна, в певних ситуаціях, увипуклювати характер Української РСР як окремої, в міжнародно-правному значенні слова, держави. (Пригадаймо, що УРСР вже давніше, у 1947 році, підписала Паризькі мирові договори з колишніми німецькими “сателітами”, а в 1948 - Дунайську конвенцію; через прилучення південної Бесарабії Україна стала наддунайською країною). Українська радянська преса приносить подрібні звідомлення про діяльність делеґації УРСР в Об’єднаних Націях. Гідне уваги, що ця делегація спеціялізується в виступах по колоніяльних питаннях. Прем’єр Української РСР Кальченко входив у склад загальнорадянської делегації на східньоевропейську конференцію безпеки, що відбулася в Варшаві у грудні 1954 року. Мета цього була, мабуть, продемонструвати, що Україна, хоч складова частина Радянського Союзу, разом з цим, у певному розумінні, є окремим членом бльоку комуністичних країн. У вересні 1954 року Українська РСР заключила договір про культурну співпрацю з Польщею. Українські культурні ансамблі ґастролюють від Берліну до Пекіну.
Політичне значення всього цього, звичайно, невелике. Це скорше морально-престижеві, ніж реально-політичні поступки. Проте доводиться сказати, що комуністична влада явно намагається від деякого часу вийти назустріч пробудженій українській національній гордості. Знаючи, з якою дбайливістю більшовицькі можновладці повсякчасно монтують ідеологічні лаштунки, що ними вони обстав-ляють свою реальну, силову політику, приходимо до висновку, що йдеться тут про вельми знаменні явища, що вимагають докладного досліду.