Духову й політичну координацію між РРФСР та УРСР забезпечувала в той час міжнародна пролетарсько-революційна ідеологія. Москва декляративно відрікалася “великодержавного шовінізму”, успадкованого від царизму, та на словах заявляла про свою вірність гаслам рівноправности всіх народів і солідарности пролетаріяту у світовому маштабі. Знов же українські комуністи намагалися демонструвати, що вони вміють бути рівночасно й відданими марксистами-революціонерами, й вірними синами своєї вітчизни. Є підстави, щоб твердити, що власне харківські урядові кола були особливо схильні підтримувати інтернаціонально-революційні аспекти радянського режиму. За цим, мабуть, ховалися тихі надії, що перекинення революції до Середньої Европи скріпило б Українську РСР, через прилучення західньоукраїнських земель, а сподівана перемога комунізму в Німеччині покінчила б з гегемоніяльного перевагою Росії у Гроні соціялістичних республік.
Одним з найбільш характеристичних суспільно-психологічних процесів у СРСР, що його початки були помітні вже за доби НЕП-у та що повністю дозрів за Сталіна, було повільне й неухильне проґресуюче відмирання, “вивітрювання” патосу революційної віри, яка первісно творила джерело стихійної духової сили більшовизму. Утопія світової пролетарської революції, що за неї в роки громадянської війни тисячі фанатиків готові були йти в огонь і воду, тратила свій гіпнотичний магнетизм і перетворювалася в заяложений трафарет. Щодо України, то тут усе “радянство” двадцятих років було тільки тонкою плівкою на поверхні розбурханого національного життя: в одних воно було свідомою мімікрією, а в інших несвідомим самообманом. Знов же в Росії більшовизм зовсім органічно й закономірно переростав у своєрідний “червоний фашизм”.
На Заході не бракувало спостерігачів, які, приймаючи власні бажання за дійсність, очікували ступневої демократизації радянського режиму. Насправді ж еволюція Росії йшла у протилежному напрямі: до розбудови всеохопного совєтського тоталітаризму та до кристалізації замкненої ієрархічно-бюрократично-поліційної системи, яка, до речі, зовсім відповідала традиціям російської державности, як у старомосковській, так і в петербурзькій епохах Очевидячки, при цьому не було мови про формальний відхід від марксо-ленінського корану, а Сталін навіть любувався в ролі захисника ортодоксії. Це зовсім зрозуміле. Чейже російсько-совєтська імперія знаходила в революційній ідеології незрівняний інструмент зовнішньої політики та необмеженої експансії; марксистський інтернаціоналізм тут непомітно переростав в ідею світового панування Москви. Але це ще не все. Всяка влада мусить шукати виправдання свого існування в якомусь надрядному духовному принципі. Інтереси російської бюрократії, скупченої довкола совєтського режиму, вимагають консервування ідеології, яка освячує існуючий лад та виправдує всі доконані злочини і страхіття, як буцімто необхідні жертви для досягнення “великої мети”.
Під присохлою маскою інтернаціонально-революційної доктрини з кожним роком щораз чіткіше виступали риси обличчя російського великодержавного шовінізму та месіяністичного імперіялізму. Друга світова війна склала яскраві докази банкротства революційного марксизму, а рівночасно реальної потужности російського націоналізму. Бо коли прийшло до справжньої проби на життя й на смерть, совєтські вожді знали, до яких гасел їм треба відгукнутися. Війна, а ще більше її переможне закінчення, допровадили до вибуху вакханалії російського шовінізму. Давніше, зокрема ж ще за провідництва Леніна, режим, - хоч він у дійсності завжди спирався на російські державні традиції та на месіяністичні забаганки російського народу, - дбав про те, щоб тримати у карбах та маскувати зовнішні прояви російського шовінізму. Але у зв’язку з війною, коли треба було мобілізувати емоціональну енергію російських мас, найбільш крайні і безсоромні вияви російської національної мегаломанії дістали офіційну підтримку й благословення.