Хоч українські землі тяжко потерпіли від війни та від нацистського й комуністичного терору, проте не підлягає сумніву, що релятивна сила України у відношенні до Росії значно зросла в порівнянні з станом з-перед 1939 року. Частина української національної енерґії, яка до війни, - внаслідок поділу української території поміж чотирма займанцями, - була заанґажована в оборону місцевих інтересів під польським, румунським або чеським пануванням, тепер опинилася на спільних терезах разом з середньо-східніми землями в українсько-російській рівновазі сил. Територіяльна консолідація в межах УРСР спричинилася до приспішеної кристалізації об’єднаної, модерної української нації.
Якщо, з одного боку, затираються тепер старі обласні особливості західньоукраїнських земель (в першу чергу Галичини, але також західньої Волині, Закарпаття, північної Буковини та українських частіш Басарабії), то, з другого боку, теж давня Радянська Україна виглядає сьогодні інакше, ніж перед 1939 роком. Могутній політичний динамізм західніх українців, вихованих в європейських громадських і культурних традиціях (згадати б тільки про вплив Католицької Церкви та австрійського конституціоналізму!), знайшов глибокий відгомін серед східньоукраїнських мас. Їхня національна свідомість загострилася і психологічні різниці у відношенні до росіян поглибилися. Більше, ніж колинебудь у минулому, Україна й Росія протистоять одна одній не тільки як два етнічні розгалуження східнього слов’янства, але також як дві політично здиференціовані сили.
До відносної поправи становища України спричинилося і поширення російсько-совєтської гегемонії на країни Середньо-Східньої Европи. Україна радше виграла, ніж утратила на тому, що збільшилася кількість її товаришів недолі, - себто потенціяльних союзників. Москва тепер примушена оберігати своє панування над недавно підкореними народами, - і через те має менше можливости гнітити Україну. У країнах т. зв. “народних демократій” широкі кола громадськости цікавляться відносинами в Україні, яка для них являє собою щось на подобу “показової вітрини” радянської національної політики. Посилення масового терору та русифікаційних заходів в Україні могло б викликати паніку серед нових васалів МосквИ; можна сумніватися, чи такі реакції були б для Москви сьогодні бажані. Отже стверджуємо, що політичне положення України, в порівнянні з передвоєнною добою, дещо покращало, знов же положення держав Середньо-Східньої Европи, що давніше користувалися справжньою самостійністю, значно погіршилося. Таким чином скоротилася відстань між Українською РСР та “державами-сателітами”. Знов же це наближення статусу України до країн Середньо-Східньої Европи привело до деякого пересунення в рівновазі сил між Росією й Україною на користь останньої.
Після смерти Сталіна прийшов час на загальну ревізію радянської політики, - очевидно, не її цілей, але зате її тактичних метод. У зв’язку з цим нові кремлівські володарі, мабуть, рішили, що треба й політику щодо України пристосувати до сучасного реального укладу силових чинників. Українське громадянство має право вважати, що всі поступки, що були йому зроблені в. останньому часі, це не московська ласка, але його власні осяги, здобуті ним “з позиції сили”.
СУТЬ “НОВОГО ПЕРЕЯСЛАВА”
На підставі того, що було сказане досі, можемо тепер спробувати визначити суть сучасної радянської політики відносно України, що вибрала “Переяслав” за свій символ.
Ідеться тут про закроєний на велику скалю експеримент примирити українську націю з російсько-совєтською імперською системою. “Переяславська” пропаґанда звернена до всього населення України, але в першу чергу до української інтеліґенції й бюрократії, що без їх співучасти тяжко правити вже не тільки самою Українською РСР, але й усією червоною імперією.
На перший погляд це подобає на поворот до концепції Леніна, яка чейже теж прямувала до своєрідного компромісу між московським центром і “національними окраїнами”. Недаремно радянська преса в останніх часах знову голосно заговорила про “безсмертні ленінські принципи” в області національної політики. Але в дійсності це тільки порожні фрази. Подібності між ленінським та сучасним, посталінським періодами поверхові. Бо клясово-пролетарський, революційно-інтернаціоналістичний фундамент, що на цьому хотів будувати Ленін, щез майже безслідно. Москва сьогодні посилається не так на соціяльні інтереси українського пролетаріяту, але радше до українського патріотизму й національних традицій. “Переяславська ідеологія” має, на свій лад, явно націоналістичний характер. Тільки що це дуже специфічно спрепарована версія українського націоналізму, звернена своїм вістрям проти Заходу, тоді коли протимосковське вістря зовсім притуплене. Символом так зрозумілого українського патріотизму можна вважати гоголівського Тараса Бульбу, козацького отамана, що по-геройськи б’ється проти турків і поляків та що гине зі словами про “білого царя” на устах. Вже сам факт існування цієї постаті в літературній традиції свідчить про те, що така версія українського патріотизму має певний ґрунт в українській історії. Очевидно, не в автентичній історії XVII століття, що творить уявне тло повісті; автентичне українське XVII століття - це доба Сагайдачного, що ходив походом на Москву, це доба Виговського, Дорошенка, Мазепи, що змагали до того, щоб унезалежнити державу Війська запорозького від московської гегемонії. Зате знаходимо корені цієї концепції в XIX столітті, коли жив Микола Гоголь, цей типовий представник українського дворянства, яке, зберігаючи любов до рідної землі, льокальний патріотизм та зв’язок з традиціями Гетьманщини, все ж прийняло імперську політичну ідеологію та стало на службу царизмові. Кремлівські вожді правдоподібно міркують собі так: якщо царям пощастило притягти до співпраці українське дворянство, то чому не мало б удатися приєднання, на цій же “переяславській” ідеологічній плятформі, сучасної радянської української інтеліґенції? Ось симптоматичне явище; коли російська більшовицька верхівка пробує сьогодні звертатися до українського громадянства, вона застосовує не соціяльно-революційні, але, на свій лад, національні гасла.