Однак між царською та совєтською версіями “переяславської концепції” надибуємо одну важливу різницю. Царський уряд обстоював тезу про “єдність російського народу”, а в великоросах та малоросах хотів бачити тільки племінні різновиди однієї нації. Сьогодні така постанова справи вже неможлива. Україна стала нацією, - і цього вже не дасться відробити. Тому, замість про “єдність російського народу”, Москва тепер говорить про “споконвічну дружбу двох братерських народів”. В українській історичній традиції увипуклюють усі ті моменти, що наближають її до Московщини-Росії, а зате старанно замовчують і затирають усе те, що її від неї віддалює. Україну визнано за націю, ба в теорії навіть за самостійну державу, - але під тією передумовою, що вона мусить назавжди залишитися в нерозривному зв’язку з Росією. У світлі історичних аналогій сучасний стан українсько-російських відносин нагадує, мабуть, скорше XVIII, ніж XIX століття. Бо в XVIII столітті існувала ще автономна козацька державність, Гетьманщина, що творила окрему адміністративну одиницю та зберігала свою правну особовість. Проте Гетьманщина, після невдалого виступу Мазепи, вже не провадила власної зовнішньої політики, а й у внутрішніх справах останнє слово залишалося за царськими резидентами. Рівночасно люди українського походження щораз ширшою хвилею мандрували на службу до Петербургу.
Сьогодні Москва знову прагне перевишколити Україну на молодшого спільника в рамцях всеімперської організації. Пороблені концесії мають на цілі заспокоїти, до певної міри, українські патріотичні почування й амбіції. А разом з цим українським комуністам розкривають привабливі перспективи спільного з росіянами використовування можливостей “великопростірности” для службової кар’єри та господарської наживи. Але передумова цього - абсолютна єдність політичного керівництва під командою Москви.
УКРАЇНСЬКА РЕАКЦІЯ
Як українське підрадянське громадянство зареаґувало на новий “переяславський” курс? Власне на це питання буде, мабуть, найтрудніше відповісти. Про наміри більшовицьких вождів можемо судити на підставі їхніх діл, - і то незалежно від офіційних заяв, що часто служать тільки маскувальним цілям. Зате громадська опінія не має на Радянщині тих засобів вільного вияву, що існують на Заході: преса, громадські об’єднання, вільні вибори. Підсовєтському населенню затулено рот, - з чого сторонні обсерватори часто роблять помилковий висновок, що воно зовсім не має власної думки. Наприклад, в Америці появилися деякі наукові досліди, присвячені питанню т. зв. “публічної опінії” в СРСР. Але коли докладніше приглянутися до цих праць, ми бачимо, що їхній зміст не відповідає заголовкові, бо насправді вони займаються організацією й методами офіційної радянської пропаґанда. Питання про те, з якою реакцією офіційна пропаґанда зустрічається серед населення, - а тільки це останнє можна б уважати за “публічну опінію” в точному значенні слова, - взагалі залишається незаторкненим.