Позитивний бік сучасного “переяславського курсу” в тому, що він дає українським патріотам в СРСР дещо сприятливіші можливості для творчої праці. Вони дбають, щоб використати цю нагоду для того, щоб загоїти рани попереднього двадцятип’ятиліття та скріпити український потенціял супроти Москви. Насовується цікава аналогія з XVIII століттям, коли козацькі політики помазепинської доби інтерпретували Переяславську умову як своєрідний конституційний акт, що нормував відношення Гетьманщини до російського царизму, та на цій плятформі відстоювали вітчизняні “права й вольності”. Подібна глуха й завзята боротьба за елементарні права нації точиться в Україні й сьогодні. Очевидно, тяжко передбачити, чим ця боротьба скінчиться.
Як відомо, в XVIII столітті перемогла централістична течія й автономія козацьких земель була кінець-кінцем ліквідована. Засоби духового й фізичного натиску й насильства, що ними диспонує тоталістська більшовицька диктатура, сильніші від тих, що ними користувався царський деспотизм. Але, з другого боку, й українські шанси не в одному кращі, ніж у XVIII столітті. Україна сьогодні об’єднана приблизно у своїх етнічних границях (не рахуючи деяких українських земель, що включені до РРФСР), тоді коли територія Гетьманщини, після втрати Правобережжя та відокремлення Запоріжжя, обмежувалася обширом двох пізніших лівобережних губерній, Чернігівської й Полтавської. Сучасну добу характеризує в усьому світі розвиток інтенсивної й масової національної свідомости. Тому здається сумнівним, щоб Москві пощастила поновна духова й політична ізоляція української провідної верстви від народних мас, що сталося з козацькою аристократією в XVIII столітті. Врешті, напружена міжнародна обстановка та господарські труднощі, мабуть, стоятимуть на перешкоді до надмірного загострювання терору в Україні Москва вже, мабуть, не зможе дозволити собі на поворот до сталінських метод правління.
Але доводиться думати, що український народ, після сумних досвідів з Гітлером, недовірливо настроєний і до Заходу. Це, здається, єдина й дуже серйозна небезпека від “Переяславського курсу”. При всій своїй забріханості і внутрішніх суперечностях червоний “Переяслав” безумовно свідчить про те, що сучасна Москва, як і за Леніна, намагається розв’язати українську справу не тільки засобами самого терору, але підходить до неї й з політичними критеріями Це не було б загрозливе, коли б супротивна сторона, демократичні потуги Заходу, теж мала у відношенні до української проблеми власну конструктивну ідею. Але там, де концепція, замість щоб зударятися з іншою концепцією, натрапляє на порожнечу, перевага мусить залишатися по боці того табору, що озброєний думкою і пляном... Більшовицька пропаґанда в Україні вже тепер збиває політичний капітал на цих занедбаннях західнього світу. Вона вмовляє українцям, що сьогоднішній Захід, - як Антанта в 1919 й Гітлер у 1941 році, - байдужий, а навіть ворожий, до життєвих інтересів української нації. Отже, мовляв, було б для українських патріотів безглуздям вигребати своїми руками каштани з вогню для самолюбних західніх імперіялістів, що на Україну дивляться як на об’єкт майбутнього колоніяльного визиску та що готові торгувати українськими землями, без уваги на волю населення. Тому, мовляв, єдиний вихід для України: триматися поли російського “старшого брата”, що у спілці з ним українці ще найбільше можуть зискати.
Чи ці арґументи промовляють підрадянським українцям до переконання? Вони, можливо, їх не переконують, але принаймні спонукують до замислення. Українська громадськість напевно занепокоєна обставиною, що Захід, бозна з яких причин, не наважується ставити руба питання про російсько-совєтський колоніялізм, тоді коли, навпаки, Москва постійно й небезуспішно заграє протиколоніялістичною картою. Політично мислячі елементи в УРСР напевно не роблять собі ніяких ілюзій, щоб хтось став їх “визволяти”, якщо попередніх передумов для цього не створить загальна еволюція міжнародних та внутрішньорадянських відносин. Проте вони чекають, щоб західні потуги, - що вони вже сьогодні напевне могли б зробити, -відповідно заманіфестували своє засадничо позитивне наставлення до української справи та свою волю рахуватися, при плянуванні їхньої східньоевропейської політики, й з українськими інтересами. Як довго західні держави продовжуватимуть розглядати Україну не як поневолену націю, що її положення аналогічне до “сателітів” Середньо-Східньої Европи, але як “національну меншину Росії”, так довго існуватиме ґрунт для процвітання “Переяславської ідеології”.