Проте з цього не слідує, що хрущовські реформи не мають для України, як і для інших неросійських націй СРСР, ніякого реального значення. Тільки центр ваги лежить тут, на нашу думку, не в області формальних, конституційних прерогатив республік, а в чомусь іншому. В чому суть тих важливих соціологічних процесів, що їх симптомом є децентралізація радянського господарського управління? Поперше, децентралізація не має нічого спільного з “демократизацією”, якщо під останнім розуміти самодіяльність громадянства та його безпосередній вплив на державну політику. Не тільки за комуністичною партією збережено монополію політичної влади, але й самі господарські органи мають надалі, як і в попередній сталінській системі, суто бюрократичний характер. Раднаргоспи та управління великих економічних районів є бюрократичними установами, що їх персональний склад призначається згори, і вони підзвітні тільки перед вищими державними органами, а ніяк не перед населенням. Подруге, в лоні радянської бюрократичної верстви наступило внутрішнє пересунення в напрямі збільшення питомої ваги периферійних, провінційних елементів. Щоправда, як уже зазначено вище, економічне плянування залишається в СРСР централізованим. Але зате периферійні групи радянської бюрократії звільнилися в великій мірі від дріб’язкового, повсякденного нагляду і втручання центральних установ, що існувало за сталінських часів. Отже маємо право говорити про децентралізацію в адміністративно-оперативній площині.
Західні дослідники багато займалися останнім часом проблемою т. зв. “мультицентризму”. Комуністичний бльок уже не є сьогодні таким монолітним, як колись. Комуністичні уряди Китаю, Югославії, а навіть маленької Альбанії не є виконавцями волі Кремлю, а ведуть свою власну політику, яка подекуди покривається з політикою Радянського Союзу, але подекуди теж від неї різко відбігає. Навіть т. зв. сателітні держави Середньо-Східньої Европи, що надалі перебувають під гегемонією Росії, користуються тепер більшою свободою рухів, ніж за ери Сталіна. Провідне становище Москви в комуністичному бльоці безперечне, але поруч неї існують інші центри сили, що їм Москва не може просто накидати свою волю, а радше мусить координувати з ними свої рішення, шляхом більш-менш добровільного зговорення.
Західні дослідники проблеми “мультицентризму” не звернули, здається, досі уваги на те, що аналогічні тенденції приходять до голосу і в самому Радянському Союзі. Маю на думці перебудову економічного устрою СРСР на реґіоналістичних основах. У скромніших межах це чейже теж своєрідний “мультицентризм”.
Суть цієї еволюції комуністичного бльоку спробую з’ясувати при допомозі однієї історичної аналогії, що не одному читачеві може здаватиметься надто сміливою. Історики середньовіччя говорять про те, що на переломі першого і другого тисячоліття по Христі позначився розпад усіх великопростірних імперій того часу: Франконської монархії Каролінґів; Візантійської імперії, після того як вона переступила свій апогей часів Македонської династії; Халіфату Аббасидів; Руської держави Рюриковичів. Цей процес відомий в історії під назвою “февдалізації”. Це відбувалося звичайно в той спосіб, що військові та політичні вельможі “вростали в землю” й таким чином з аґентів-урядовців центральної влади перетворювалися на речників місцевих суспільних інтересів. Гідне уваги, що февдальне роздрібнення не було ознакою занепаду, а, навпаки, свідчило про перехід до більш інтенсивних форм громадського й господарського життя, яке, власне в наслідок цього поступу, переставало піддаватися централізованому керівництву екстенсивних, завойовницьких імперій.