Історичні аналогії можуть мати тільки відносне значення, але вони допомагають орієнтуватися у проблемах сучасного світу. Подібності між середньовічним февдалізмом та комуністичним “мультицентризмом” наших днів бачу у двох точках; в обох випадках ідеться про “децентралізацію без демократизації”, про збільшення суспільної сили периферійних можновладців у відношенні до центральної влади, без збільшення вольностей усього населення. Подруге, в обох випадках процес обумовлений ростом продуктивности господарства та складности його організаційної структури.
Недаремно можна було останніми роками раз-у-раз читати у радянській пресі грізні перестороги проти небезпеки “місництва”. Під місництвом розуміють те явище, коли низові господарські органи (наприклад, раднаргоспи) дають перевагу місцевим інтересам над інтересами загальнодержавними. Як довго монополія політичної влади в СРСР збережена за комуністичною верхівкою у Кремлі, центральна влада буде спроможна ліквідувати перерости місництва, що безпосередньо загрозливі для режиму. Проте можна сумніватися, чи пощастить владі викорінити місництво як таке. Бо ця тенденція природно випливає з нового реґіоналістичного економічного устрою, подібно як тенденція до “ведомственного сепаратизму” була природним наслідком колишньої гіперцентралізованої, “вертикальної сталінської системи господарського управління.
Місницькі нахили самі з себе не мусять мати характеру політичної опозиції. У своїй первісній формі вони є тільки змаганням бюрократичних груп, об’єднаних на територіяльній основі, до можливо безконтрольного господарювання у своїх “удільних князівствах”. Ці тенденції можуть проявлятися й на етнічно російських землях, наприклад, у Сибірі, на Далекому Сході тощо. Проте дуже правдоподібне, що в союзних республіках СРСР місництво буде набирати політичного забарвлення, буде зливатися з відосередніми змаганнями неросійських націй.
З’ясуймо це на прикладі однієї історичної аналогії. Русифікований український дворянин XIX століття, що ставав чиновником або офіцером, міг зберігати захалявну любов до рідного краю, “милої Малоросії”. Але ці приватні почування не мали якогось помітного впливу на його публічну діяльність, яка визначалася його суспільною функцією царського служаки. Зате коли той самий чиновник ішов у відставку, осідав на рідному хуторі та ставав діячем місцевого повітового або губерніяльного земства, з нього по певному часі виходив більш чи менш активний “українофіл”.
Ми були б дуже наївними, коли б у сучасній українській радянській бюрократії хотіли бачити затаєних “мазепинців” або хоч би навіть комуністичних “націонал-ухильників” у стилі 1920-х років. Ці люди - вихованці сталінської школи, що в ній вони зазнали довгого й ґрунтовного дресування й приглушення морального інстинкту та здібности до незалежного політичного думання. Ми не помилимося, якщо цих людей уважатимемо передусім за безоглядних кар’єристів, а в кращому випадку за добрих адміністраторів та господарників, що позбавлені ширших ідейних обріїв. Правляча верства в УРСР, хоч сьогодні складається переважно з людей українського походження, з національного погляду досить індиферентна: її члени залюбки користуються російською мовою, на кожному кроці демонструють свій “всесоюзний” патріотизм і не виявляють тієї енерґії в обороні національної індивідуальности своєї країни, що її при різних нагодах засвідчили комуністичні правителі “сателітних” держав. Проте скупчення крайових економічних інтересів в одну організовану спільноту сприятиме поглибленню “територіяльного патріотизму” серед верстви, що управляє Українською РСР.