Активними носіями української національної свідомости на радянщині, як відомо, є переважно працівники культури: письменники, науковці, учителі, театральні діячі і т. д. Але ці діячі культури не мають доступу до диспозиційних центрів політичної влади та адміністративного впливу. Не зважаючи на пропаґандивні фрази про “піклування національними культурами”, режим тільки з поліційною чуйністю стежить за українським культурним процесом, але на ділі не тільки йому не сприяє, а й раз-у-раз ставить йому всякі перешкоди. Власне ця відсепарованість культурного процесу від апарату влади є причиною того, чому українство, як національна стихія, часто робить враження кволости на чужоземних відвідувачів, що останніми часами побували в Українській РСР. Ці оцінки чужинних обсерваторів дуже поверхові, бо вони не враховують динамічного аспекту суспільних явищ. Невмируща сила українства засвідчена тим, що воно живе й далі діє, всупереч страшенно несприятливим обставинам. Але нема сумніву, що українська нація не займає ані в СРСР, ані у світі тієї позиції, що відповідала б кількості її населення, багатству її землі та її великим традиціям.
Політично-суспільні перетворення, що відбуваються в СРСР, можуть тут з часом призвести до змін. “Вростання в землю” господарсько-адміністративного апарату в УРСР наблизить його до українських інтелектуальних кіл. В цій ролі захисника вітчизняних культурних вартостей могли б місницькі тенденції української радянської бюрократії знайти свою, вживаючи марксистської термінології, “ідеологічну надбудову”. Знов же український культурний процес набрав би куди більшого розмаху, коли б він почував над собою дійову опіку впливових партійних і господарських середовищ.
Керівники російсько-совєтської імперії, очевидно, відчувають цю потенціяльну небезпеку й намагаються завчасу вжити проти неї запобіжних заходів. Нова програма Комуністичної Партії СРСР, прийнята в 1961 році, включає розділ про національне питання. Там говориться, що історичний розвиток у Радянському Союзі веде, мовляв, до “затирання національних окремішностей” та що для всіх радянських народів російська мова ніби стала “другою рідною мовою”. В дальшій перспективі виразно ставиться мету - “злиття націй”. Звичайно, не йдеться тут, наприклад, про злиття російської нації з китайською, але про злиття неросійських націй СРСР з російською, себто, іншими словами, про їхню русифікацію.
В певному сенсі ця програма не являє собою нічого нового. Сталін добрих двадцять п’ять років послідовно проводив у відношенні до України та інших неросійських республік політику “затирання національних окремішностей”. Але питання в тому, чому це власне тепер вписано до офіційної партійної програми. Чи це не суперечить гаслові “розширення суверенітету союзних республік”, що його радянська пропаґанда так часто вживала в останні роки?
Так, ми тут дійсно маємо справу з суперечністю. Але вона не випадкова. Вона віддзеркалює типову більшовицьку “діялектику”, себто політику грання на двох фортепіянах. Перехід від сталінського до хрущовського режиму приніс полегші для України та інших неросійських націй СРСР. Рівночасно економічні конечності примусили режим децентралізувати господарське управління. Все це створює коньюнктуру, дякуючи якій у Радянському Союзі можуть прийти до голосу відосередні тенденції. І власне тому, як греблю проти цих потенціяльних небезпек, збудовано нову програму партії. Програма урочисто пригадує партійцям та всім підрадянським народам, що цілі режиму в області національної політики не змінилися. Всі члени партії зобов’язані дотримуватися цієї програми, себто неросійські комуністи в СРСР зобов’язані працювати для русифікації своїх власних націй.
Такий стан сьогодні. А які перспективи майбутнього? Робити історично-політичні прогнози - річ дуже ховзька. Проте заризикую деякими передбаченнями. Як вихідну точку приймаю гіпотезу (хоч вона, очевидно, сумнівна), що не прийде до третьої світової війни та що світ на довгий час залишиться при сучасному двоподілі на хиткій рівновазі між бльоками комунізму та західньої демократії.
На наш погляд, гасла “затирання національних окремішнос-тей” не слід розуміти як заповіджений поворот до сталінських метод масового фізичного терору. Це, мабуть, Україні на ближчі роки не грозить. Режим радше пробуватиме наблизитися до своєї цілі засобами духового натиску, при чому машина терору залишиться в резерві. Але головний наголос будуть класти на виховання, індоктринацію, пропаґанду. На протилежність до сталінських часів, режим прямуватиме не до того, щоб Україну очистити з українського етносу, але щоб останньому защепити спільну з росіянами державно-політичну свідомість.