Український національний рух на Наддніпрянщині пов’язував у 19 стол. справу визволення власного народу із зміною політичного устрою в цілій Російській імперії. Бачачи запоруку кращого майбутнього для України в демократизації та федералізації Росії, наші тогочасні діячі шукали за союзниками серед російських опозиційних і революційних кіл, а також серед інших народів імперії. Від часів Кирило-Методіївського Братства через Драгоманова, аж до З’їзду національностей, організованого у Києві восени 1917 року за ініціятивою Грушевського - українці належали до головних носіїв федералістичної ідеї у старій Росії.
У міжвоєнну добу прийшла черга на сильну реакцію проти тієї федералістичної традиції 19 стол. Прищепилося нове переконання, що згідно з ним наші старі діячі, аж по добу Центральної Ради включно, занадто дбали про інтереси всеросійської демократії й тому, мовляв, занедбували національні інтереси самої України. Тепер же люди повірили, що все, що нас відхиляє від основного завдання, виборення власної держави, - отже всякі універсальні гасла та політичні цілі, що виходять за межі української державної рації, - є каригідним марнотратством національної енергії. Якщо ж ідеться спеціяльно про російську проблему, то відношення до неї можна б схарактеризувати в таких словах: “Ми прагнемо державного відокремлення України від Росії. Що станеться з самою Росією - нас не обходить. Чи росіяни залишаться з більшовицьким режимом, чи повернуться до царя або Керенського - це їхня внутрішня справа, що до неї нам нема ніякого діла. Для нас це не робить жодної різниці, бо для нас усі москалі одним миром мазані”. Молоде покоління, що в міжвоєнну добу виростало на західньоукраїнських землях та що його світогляд формувався підо впливом націоналістичного руху, російської проблематики взагалі не знало й нею не цікавилося. Тут заважила школа Донцова, яка защеплювала зневагу до російства. Алеж бо коли сам Донцов писав на сторінках “Літературно-Наукового Вісника”, що російська культура нікчемна, то - без уваги на те, чи він мав рацію, чи ні, - він бодай говорив про речі, які він знав; російська література була йому, очевидно, добре знайома. Але молоді націоналісти робили з цих донцовських писань зовсім інакший висновок: що російська проблематика взагалі не достойна того, щоб у неї заглиблюватися. Цікавитися російською історією, літературою чи навіть уміти читати по-російськи вважалося серед націоналістів рішуче за ознаку поганого тону. Вислід цієї постави був такий, що коли від 1939 року західнім українцям довелося зустрітися віч-на-віч з російсько-радянською дійсністю, вони, а зокрема й націоналістичне підпілля, були до цієї зустрічі зовсім не підготовані.
Автор цих рядків мав нагоду недавно довідатися чимало про настрої й погляди, панівні серед сучасної підсовєтської української інтеліґенції. Ці інформації стосуються не “нео-малоросів” і не партійних опортуністів, яким “все равно”, крім їхньої кар’єри, а власне патріотичних елементів, які в минулому не раз зазнавали переслідувань за своє українство, та що ними в першій мірі держиться сьогодні український культурний процес на радянщині. Отож ставлення цієї верстви до російської проблеми зовсім інакше, ніж те, що було загальноприйняте на Західній Україні перед 1939 роком. Гідне уваги, що погляди, які я спробую нижче переказати, поширені не тільки серед наддніпрянської, але й серед сучасної інтеліґенції західніх областей.
Новість полягає не в тому, що люди перестали бажати волі й самостійности своїй країні, що вони примирилися з російською гегемонією над Україною і пробачили Москві всі ті страхіття, що їх вона заподіяла українському народові. Алеж бо, - чи це комусь подобається, чи ні - пов’язаність України з Росією є, на даному історичному етапі, життєвим фактом, що з ним не можуть не рахуватися навіть найбільші противники сучасної системи. Приклад Угорщини і Польщі остаточно переконав людей, що Україна не може сама визволитися з-під російсько-комуністичного контролю. Навіть коли думати категоріями революційної боротьби, то ясно, що революція, щоб бути успішною, мусіла б, як у 1917 році, початися в центрі імперії; чейже без попереднього повалення царату не було б ані Центральної Ради, ані української державности. У кожному разі люди здають собі справу з того, що доля України у великій мірі залежатиме від розвитку цілого комуністичного бльоку, отже в першу чергу таки від Росії. Стосується це не тільки до якихось можливих радикальних змін, але навіть дрібних хитань у політиці Кремлю. Для українців, що живуть у рамах комуністичної системи, не є байдужим питання, хто очолює російську комуністичну верхівку у Кремлі. Наприклад, є вістки, що українська громадськість особливо побоювалася приходу до влади військової кліки, що її речником був маршал Жуков. Українці, що діють у межах тамошньої дійсности та користуються в ній деякими впливами, примушені шукати площини співпраці з тими російськими колами, що репрезентують відносно “ліберальний” курс комуністичної політики. Якщо підсовєтський українець мусить диференціювати між росіянами, виділяючи серед них тих, що в них він бачить або потенціяльних союзників, або принаймні “менше зло”, -то ясно, що він не може дозволити собі на розкіш казати, що “всі москалі одним миром мазані”. Подібні ствердження можна зробити щодо культурної ділянки. Духова ізоляція від зовнішнього, зокрема західнього, світу, одностороння орієнтація на російську культуру, - це наслідки колоніяльного стану Радянської України. Проте в нинішній ситуації для українського літератора й науковця російська книга потрібна на кожному кроці. Висновки такі: нема такого національно свідомого українця, якого задовольняв би сучасний характер російсько-українських відносин; але при фактичних тісних пов’язаннях підсовєтський українець не може ненавидіти “всіх росіян” чи тотально заперечувати й відкидати все російське. Для такої постави, що її свого часу щодо російства плекав наш націоналістичний рух, у підсовєтській дійсності просто нема місця.