Я далекий від того, щоб думати, що погляди й настрої, які поширені серед наших крайових земляків, мали б автоматично бути обов’язкові й для української еміґрації. Але, з другого боку, еміґрація мусить здавати собі справу з того, що мислять наші рідні вдома, й це в якийсь спосіб враховувати в нашому політичному плянуванні. Якщо не будемо цього робити, існує небезпека внутрішнього відчуження, так що еміґрація і край можуть просто перестати себе взаємно розуміти.
Почесне завдання еміґрації - бути носієм і речником української самостійницької ідеї, яка сьогодні загнана під землю на самій Україні. Еміґрація покликана до того, щоб повсякчасно протестувати й викривати всі акти насильства, що їх Москва чинить над нашим народом. Еміґрантів часто переслідує пригноблююче почуття, що їх голос, так би мовити, зависає в порожнечі: бо до рідного народу цей голос не доходить, а чужий світ теж не звертає на нього уваги. Проте треба мати силу й відвагу працювати для майбутнього, не надіючися на швидкі й видимі успіхи.
Висловленими вище заувагами я хотів виразно зазначити, що я не ставлю під сумнів засадничо протиросійського, як і протикомуністичного, наставлення української еміґрації у країнах вільного світу. Але Вважаю, що ті форми, що в них виявляється ця наша настанова, в багатьох відношеннях проблематичні і вимагають ревізії. Наша протиросійська боротьба аж надто часто ведеться способами, які нераціональні і на довшу мету шкідливі для нас самих.
Ми вміємо краще з’ясувати те, чого ми не хочемо, ніж формулювати позитивну концепцію. Який лад хочемо поставити на місце російсько-комуністичної системи? Коли кажемо, що прагнемо самостійної української держави, то така відповідь може задовольнити хіба нас самих (хоч і тут в умі залишається багато знаків запиту; про яку самостійну Україну йдеться? чи про таку, що в ній господарювала б якась жовтоблакитна “чрезвичайка”?); але ж те, що світ хотів би почути від нас, - це концепція реорганізації всієї Східньої Европи, очевидно, включно з самою Росією. Якщо ми обмежимося до “сепаратизму”, себто по суті до неґативної програми, ми виставляємо свідоцтво убозства української політичної думки. Іншими словами; треба уміти пов’язувати специфічні національні інтереси з універсальними ідеями й концепціями; у цьому відношенні, до речі, ми могли б багато навчитися від росіян.
Комуністична ідея, що її прапороносцем є Росія, являється своєрідною модерною “секуляризованою релігією”, що в її основі лежить віра в побудову “земного раю”. Великою ідеєю, що її Захід протиставляє комуністичному “матеріялістичному іслямові”, є ідея свободи; вільної людської особи, вільної (конституційно-демократичної) держави, свободи національного самовизначення. Українські традиції передвизначають Україну до ролі прапороносця ідеї свободи на Сході Европи. Боротьба за українське національне визволення невід’ємна від боротьби за перебудову всієї східньої частини європейського континенту на нових, ліберальних підвалинах.
Але чи ми, сучасна українська еміґрація, дозріли до того, щоб бути достойними представниками цієї великої концепції? Ідея свободи зобов’язує; це не є трамвай, що з нього можна висісти на кожному перехресті. Не вистачає при різних святкових нагодах гукати про “свободу народам, свободу людині”, коли ті, що носять ці гасла на устах, подобають на їх ходячі карикатури.