Тут торкаємося справи відношення української еміґрації до російської проблеми. Викривання російського імперіялізму - одне діло; інше діло - постійний глум і лайка на адресу російського народу і російської культури. “Це тон творить музику”, - каже французька приповідка. Тон, що його у відношенні до всього російського прийняла велика частина української еміґраційної преси та наших політичних діячів, це, на жаль, тон “зоологічного шовінізму”. Візьмім дрібну, але характеристичну справу національної номенклятури: нічого не можна мати проти термінів “Москва”, “московський”, якщо їх уживати у відповідному контексті, наприклад, у відношенні до Московського царства 16-17 вв.; зовсім інакше діло, якщо хтось хоче оту “московитську” термінологію зробити обов’язковою у відношенні до модерної Росії, очевидно, з ціллю образити й принизити російський народ. (Пригадуються зовсім подібні термінологічні вибрики, що їх колись до нас, українців, допускалися польські шовіністи). Самозванними “експертами” до російської (чи пак “московитської”) проблематики, що пописуються на сторінках наших періодиків, є часто маніяки, що їх свідомість затруєна імпотентним ненависництвом; вони словесними оргіями компенсують почуття власної безсилости. Дуже характеристичне явище: коли хтось протиставляється маячінням тих “експертів”, їхня сліпа злоба негайно звертається проти такого “єретика”, якого вони намагаються очорнити як закаптуреного москвофіла. Очевидно, в такій атмосфері надзвичайно тяжко формулювати якусь раціональну українську політику у відношенні до російської проблеми.
Виринає питання про причини такого стану. Причина, мабуть, подвійна. Поперше, наша громадськість не зуміла ще перебороти в собі до кінця ідеологічні впливи тоталітарного, вождівського націоналізму, що користувався популярністю на західньоукраїнських землях міжвоєнного періоду. Подруге, дається відчути низький рівень інтелектуальної й політичної культури лідерів американсько-української колонії. Дякуючи дивовижному пов’язанню політичної репрезентації з керівництвом асекураційних (т. зв. “братських”) товариств, офіційними речниками української справи на терені США є люди типу дрібних політично-фінансових дільців (по-американськи - “оперейторів”). Навіть не відмовляючи їм доброї волі, треба ствердити, що їх розуміння речей часто дуже примітивне. Хто, наприклад, мав нагоду чути промови тих діячів, той знає, що вони не здібні розвинути якусь думку; це заступає крик і сипання “патріотичними” фразами. А що ж легшого, ніж “переїхатися по москалеві”? Для цього не треба знати ані російської історії, ані радянської системи, ані всієї складної проблематики українсько-російських взаємин.
Треба твердо тямити от що: погрози й лайки (з безпечної віддалі) на адресу сильнішого ворога - це не поведінка людей і суспільства, що мають почуття самопошани. Далі: політичне плянування вимагає речевости; навіть якщо визнати, що почуття ненависти до ворога в певних ситуаціях психологічно зовсім зрозуміле, то такі розбурхані емоції самі собою ще не творять політики, і гістерія не може служити як підмінка політичної концепції.
Очевидно, ота проповідь антимосковського зненависництва не принесла Росії найменшої шкоди; не тільки могутній, сьогодні тріюмфуючій більшовицькій Росії, але навіть престижеві російської еміґрації в західніх країнах, зокрема в США Такою поставою ми шкодимо тільки самі собі, бо спричиняємося до того, що про українців утверджується опінія як про вузьких, засліплених шовіністів, позбавлених будь-яких позитивних вартостей.
Візьмім приклад, що не стосується безпосередньо політичної ділянки, хоч кидає на неї світло. Це взяте з особистого досвіду українця, якому доводиться працювати високошкільним викладачем в Америці та який, як автор цих рядків, читає курс історії Росії. Чи такий викладач може дозволити собі на те, щоб у своїх лекціях давати вияв почуттям українського патріотичного ресантименту? Коли б він був настільки дурний і нетактовний, щоб таке робити, він цим тільки підкопав би довір’я до себе своїх студентів. На те, щоб здобути й заслужити собі це довір’я, студенти мусять, поперше, бачити, що професор добрий знавець свого предмету і, подруге, що він безсторонній. Чим викладач буде об’єктивніший, - тим сильніший буде його вплив на свідомість студента. Всяка пропаґандистська нотка тут звучатиме як дисонанс. Інше діло: український історик у цій ролі американського професора даватиме курс історії Росії в зовсім іншому розрізі, ніж це робив би росіянин; він насвітлюватиме факти і проблеми, що їх російська історіографія (та на ній побудована американська література про Росію) звичайно обминає і промовчує.