На закінчення ще така теза, що вимагала б ширшого обговорення, але я подаю її тут майже в афористичній формі: українська політична думка мусить спромогтися на синтезу лібералізму й федералізму 19 стол. та державництва першої половини 20 стол. Наші провідники з 19 стол. добре бачили універсальні перспективи української справи, що її вони не відокремлювали від перебудови всієї Східньої Европи на підвалинах свободи; але вони надто покладалися на сторонні сили, на автоматизм соціяльного проґресу, вони не вміли мислити категоріями влади; вони відчували протиріччя між владою і свободою, тоді коли свободолюбні англосакси мають інстинкт влади у крові Активне самостійництво, що народилося з велетенського досвіду визвольних змагань (та що його найкрайнішим і подекуди вже гіпертрофованим виявом був оунівський націоналізм), слушно ставило акцент на елементах національної підметности, бойовости, владности; але воно звузило інтелектуальні обрії українства й не відчувало того, що національне тільки тоді може бути здорове, коли коріниться в універсальних вартостях. Тепер, коли ми вже виразно бачимо слабості однієї, як і другої позиції, назрів час, коли можемо сполучити те, що в них обох сильне. Так приходимо до концепції української державности, як наріжного каменя великої спілки вільних східньоевропейських націй.
ПРАВОПОРЯДОК І РЕВОЛЮЦІЯ{56}
Ґулієльмо Ферреро, видатний італійський історик та політичний мислитель, уславився перед першою світовою війною великим, п’ятотимовим циклом “Велич та занепад Риму”. Не помирившися, як переконаний ліберал, із фашистівським режимом, Ферреро пішов у 1930 році на еміґрацію до Швайцарії, працював професором університету в Женеві, де помер у 1942 році. Книга п. н. “Влада: Про невидимих опікунчих духів держави”, що про неї тут говоритимемо, є останнім твором Феррера, плодом його довголітніх роздумів, його політичним заповітом.
Нашій читацькій громаді Ферреро не повинен бути цілком невідомий. Визначний історик Степан Томашівський високо цінив Ферреро й опублікував російською мовою в берлінському видавництві “Ратай”, ще в першій половині двадцятих років, студію Ферреро “Руїна античної цивілізації”. Проблема про причини загибелі античної цивілізації та її останнього втілення, Римської імперії, здавна вважається пробним каменем історіософічної та соціологічної думки. Причинок Ферреро до цього питання цінний і ориґінальний. Катастрофу, яка постигла Римську імперію в III столітті по Хр., коли квітуча, непереможна світова держава за час життя одного покоління перетворилася на жахливе румовище, Ферреро розглядає як своєрідну “конституційну кризу”. Конфлікт між традиційним римським джерелом правопорядку, сенатом, та імператорською владою позбавив останню її дотеперішньої леґальної основи, сенатської санкції; у висліді цього сама імператорська влада “зависла в повітрі” та стала іграшкою в руках розбещеної вояччини.
Сучасний окцидентальний світ багато дечим нагадує добу схилу Римської імперії. Тут, як і там, неповного півстоліття вистачило, щоб людство, що втішалося максимальним добробутом, тривалим миром, широко розвиненими індивідуальними вольностями, кинути в анархію та руїну поворотної хвилі варварства. Кращі уми сучасности ламають собі голови над причинами цієї катастрофи. Паралеля між долею античної та новоєвропейської культури напрошується сама собою. Тому й нічого дивного, що чимало історіософічних конструкцій (у цьому порядку також популярні теорії Шпенґлера) базуються на цій паралелі Те саме бачимо в Ферреро: його остання книга, де говориться про велику кризу сучасности, виразно перегукується з його ранішими студіями з староримської історії.