Ми напевне не зрозуміли б як слід намірів Ферреро, якби схотіли прийняти його міркування в ексклюзивному, моністичному сенсі; мовляв, ніяких інших причин світової кризи, як ті, що про них іде мова в обговорюваній книзі, немає. Але суспільно-історичне буття людства такий складний, многогранний процес, що він допускає, а навіть вимагає плюралістичного тлумачення. Говорячи про кризу новоєвропейської окцидентальної цивілізації, один дослідник буде її, наприклад, бачити в перспективі “кризи релігійної свідомости, інший у перспективі “кризи капіталістичної економіки”. Один і другий погляд, як і ще цілий ряд інших, відносно виправданий, себто має свою рацію в дійсності досліджуваного об’єкту. Можна сперечатися щодо того, чи Ферреро в останньому своєму творі сягнув аж до найглибших, “остаточних” коренів катастрофи європейського світу. Мабуть, доводиться визнати, що перспектива Ферреро дуже неповна, одностороння, але в цьому рівночасно її сила. Бо ота односторонність дозволяє Ферреро з ясністю та переконливою силою звернути увагу на один бік справи, звичайно не запримічуваний, а його велика вага безсумнівна. Криза сучасности - це для Ферреро передусім катастрофальна дегенерація політичної культури європейської людини; знову це явище викликане заломанням фундаментів правопорядку, що на них трималося до цього часу державно-політичне життя націй Окциденту.
Основна теза Ферреро дуже ясна та проста: влада, щоб бути міцною та стабільною, не може будуватися тільки на насильстві. “На багнет можна спертися, але годі на ньому сидіти”, - сказав Талейран Наполеонові. У цьому вислові криється глибока політична мудрість. Єдиною тривкою ґарантією стабільности та авторитету влади є добровільна згода самих підвладних, їхнє щире переконання в законності і покликаності проводу. Оскільки диференціяція суспільства на “еліту” і “масу”, на “провідну верству” й “народ” є конечна і всюдисуща, бо заложена в незмінній, природній структурі всякої організованої людської громади, остільки конечною передумовою суспільного миру являється, щоб владні групи втішалися добровільним визнанням з боку мас, та й самі поводилися так, щоб це визнання тривало за собою забезпечити. Очевидно, ніяке організоване суспільство (по наші часи найвищою формою суспільної організації є держави) не може обійтися без апарату насильства: війська, поліції і т. ін. Але для “нормальної” держави притаманне, що насильні міри застосовуються в доволі рідких, виняткових випадках (у відношенні до злочинців, зовнішніх напасників тощо), тоді як загальним правилом лишається добровільна підтримка, що її громадянство дає “своїй” владі. Це можливе тільки у площині спільної правно-політичної свідомости, що сполучає воєдино, взаємозобов’язує правителів і “народ”. Відомий еспанський філософ і соціолог Ортеґа-і-Ґассет висловлює в одному з недавніх своїх есеїв, “Про Римську імперію”, думку, що ідентична з думкою Ферреро: “Нема в державі ніякої важливішої проблеми, як добровільне узгіднення загальної волі всіх громадян щодо того, хто управнений до влади” (цитуємо з пам’яті).
Владу, що має фундамент у правовій свідомості загалу, називає Ферреро “легітимною”. При надзвичайній різноманітності конституційних форм у деталях, витворила, на думку Ферреро, цивілізація західнього світу у дотеперішньому історичному розвитку тільки два основні леґітимістичні принципи: легітимізм династично-монархічний і легітимізм демократичний. Обидва ці принципи Ферреро називає “опікунчими духами” держави, бо вони захищають державу перед вибухом демонічних стихій терору та розгнузданого насильства. Обом видам легітимізму протиставляє Ферреро владу “революційного” типу, яка позбавлена правової основи й базується на страху та насильстві.
Таємниця обох “опікунчих духів” у тому, що вони, кожний з них на свій лад, дають відповідь на питання, кому належить провід держави. Згідно з монархічно-династичним принципом, про це вирішує факт народження; згідно з демократичним принципом -вирішує вибір. Загально відомо, що ні спадковість, ні виборність влади не гарантують, що до проводу завжди попадатимуть дійсно найкращі люди, в розумінні “аристократії талантів” чи громадянських чеснот. Легітимізм не є якимось чудотворним ліком, що автоматично розв’язує всі труднощі політичного життя. Але він обмежує сваволю, вносячи точно означений порядок у владні відношення. Це велетенське благословення для народів. З цілою силою треба при цьому підкреслити, що це обмеження сваволі є двостороннє, себто стосується воно не тільки мас, але й самої провідної верхівки. Наприклад, у легітимній монархії володар не має змоги змінити закони династичної спадковости, хоч він, може, не раз волів би передати скіптер не старшому, але молодшому, улюбленому синові.