Джерелом монархічного легітимізму була віра в обраність певних родів, що над ними спочиває особлива ласка Божого Провидіння. Сучасній європейській людині, яка прийняла вже зовсім інші категорії політичного світовідчування, тяжко собі уявити той ентузіязм і майже релігійну пошану, що оточували колись панівні династії. Королівський уряд носив безперечно сакральні риск обряд коронації був релігійним таїнством, що високо підіймав помазанника Божого понад звичайних смертних. Наприклад, у Франції впродовж століть трималося вірування, що король має силу ізціляти рукоположенням. Дріб’язковий придворний церемоніял виконувався з точністю та впертістю священнодійства. Формула “милістю Божою”, що входила до титулу суверенних монархів, мала свій глибокий сенс. Вона значила, що монархова влада дарована згори, Богом, а не якоюнебудь людською волею. Довкруги цього центру зосереджувалася вся суспільна ієрархія цієї доби. Її провідне ядро творить родова аристократія, що поділяє, хоч у меншому ступені, престиж та авторитет монархічної влади. Кожний аристократ-февдал - це малий король, кожна шляхетська родина - це маленька династія, з тими самими суворо дотримуваними законами спадковости та прімоґенітури. Помилкою було б ідеалізувати це февдально-монархічне суспільство, як це робили деякі модерні автори, що в середньовіччі та в становому ладі шукали “солідаристичної” ідилії. При февдалізмі боротьба одиниць і груп не вщухала ніколи, як і сьогодні. Але, з другого боку, не дасться заперечити, що завдяки монархічно-династичному принципові крок за кроком переборено анархію, роздрібненість, “кулачне право”, які характеризували відносини в Европі на переломі першого та другого тисячоліття християнської ери. Вершинним пунктом панування монархічно-династичного принципу були великі “регулярні монархії” доби барокко та т. зв. просвіченого абсолютизму. З того часу, від половини 18 століття, наступає швидкий заник монархічного легітимізму, що йому на зміну приходить черговий “опікунчий дух” націй - легітимізм демократичний.
Першим великим ідеологом модерної демократії був Руссо, що у трактаті “Про суспільний договір” ідеї влади “милістю Божою” протиставив ідею народного суверенітету. Руссо мав на думці передусім відносини у своїй батьківщині, у швайцарських городських республіках; він боровся за те, щоб у його рідній Женеві демократія перемогла дотеперішній олігархічний режим дідичного патриціяту. Руссо не догадувався, що здійснення демократії можливе у великих державах. Але ще до кінця 18 століття демократія прийшла до влади у двох великих країнах; молодих Сполучених Штатах Америки та старій королівській Франції. Американська конституція вперше прийняла, як основу політичного правопорядку, засаду, що джерелом влади є делегування її самим народом. Іншими словами; в демократії джерело влади перенесене згори вниз, “воля народу” посіла те місце, що його при “Старому режимі” (назва передреволюційної Франції та Европи) посідала монархічна влада “з ласки Божої”. Поняття “волі народу” вимагає деяких пояснень. Поперше, діяння демократичної народної волі зовсім не перечить існуванню панівних меншостей і суспільної ієрархії; тільки що в демократії панівні групи виконують свої функції “від імени народу” та під його контролем; виборами народ має змогу безпосередньо впливати на персональний склад та обсаду урядових становищ, включно з найвищими. Подруге, якщо демократичний легітимізм має бути життєздатний, він не сміє бути фальшований; себто воля народу не може бути тільки конституційною фікцією, вона не може фабрикуватися урядовим натиском згори; мусить існувати свобода формування політичної думки, включно з конституційно ґарантованими правами опозиції та політичної свободи рухів для меншостей, а кожному громадянинові зокрема мусить бути дана ефективна змога вибору між різними програмами й кандидатами.
Часто говорять про Америку, як молодий континент. Це правда, але не належить забувати, що американська конституція сьогодні найстарша чинна демократична конституція світу, що незмінно (тільки з коректурами та доповненнями) перетривала від 1787 року. Бурхливіша доля європейської демократії. Вже перший демократичний експеримент, під час французької революції, скінчився повною невдачею: перемогою насамперед якобінської, а трохи згодом бонапартистської диктатури. Дуже цікаві міркування Ферреро про європейське 19 століття, виповнене то змагом, то компромісами обох “опікунчих духів”. Віденський конґрес (1815) - останнє зусилля поставити во главу угла європейського порядку принцип монархічно-династичного легітимізму. Ліберальна історіографія та публіцистика привикли були малювати діло Віденського конґресу найчорнішими барвами, як тріюмф реакції. Ця опінія несправедлива, бо вона не бере до уваги, що при тодішній недозрілості демократії миротворцям зруйнованої революційним та наполеонівським лихолітттям Европи не лишалося нічого кращого, як сягнути назад, до традиційних і випробуваних основ, які в той час усе ще зберігали чималий авторитет серед суспільства. Головні обриси створеного на Віденському конґресі порядку збереглися аж до 1914 року, себто рівно сто літ. Революційні струси 1830 та 1848 років позначають зростання сил демократії, яка, не зважаючи на часткові поразки та хвилеві відступи, у другій половині століття приходить скрізь в Европі до співвирішального та вирішального голосу. Форма конституційної монархії - це компроміс обох “опікунчих духів”, обох леґітимістичних принципів. Через цю реасекурацію, що її створювало поєднання обох леґітимізмів, конституційна монархія була тим устроєм, що запевняв максимальну стабільність і правовість.