Чим пояснити загальну сучасну кризу правопорядку? Її причина, на думку Ферреро, в тому, що перша світова війна та викликані нею перевороти усунули першого, старшого “опікунчого духа”, коли молодший не був ще досить окріплий і досвідчений, щоб самому опанувати ситуацію. Конкретними прикладами цієї тези можуть служити доля Німеччини, Росії, держав давньої Австрії, Еспанії. Схема розвитку всюди однакова: падіння монархії та старого династичного правопорядку приходять у час, коли демократія фактично не готова, щоб цілковито виповнити опорожнене місце; перемагає режим революційної диктатури, ця радикальна антитеза всякого правопорядку.
“Революційне правління” характеризується тим, що його опорою є терор і фізичне насильство. Це діється не тому, що революційні правителі своїми вдачами доконче кровожадні натури. Але почуваючи, що їх влада не має правної основи, вони бояться громадянства, бо свідомі того, що громадянство кожної хвилини може їм, революційним узурпаторам, відмовити послуху. Щоб забезпечитися проти дійсних чи уявних посягань на владу, вони примушені розбудувати апарат насильства. Невірно думати, що під революційною диктатурою стероризований тільки народ Страх правителів не менший, ніж страх народу. Страх, що про нього йде мова, це, очевидно, не суб’єктивна боязливість (революційні диктатори персонально звичайно відважні люди, як пристало на одчайдушних ватажків) - але почуття непевности, незаконности, лябільности, що велить їм шукати виходу у крайніх заходах. Страх правителів перед народом та народу перед правителями створює зачароване коло, що з нього не видно виходу. “Опікунчі духи” покинули державу, зате пробуджується примітивний, стихійний звір, що дрімає на дні навіть найкультурнішого громадянства... Відношення між суспільними групами, зокрема між провідною верствою та масами, регулюється не правовими взаємозобов’язаннями, а “законом п’ястука” (концентраційними таборами, гумовими палицями, вбивством і т. д). Інша характеристична риса революційного режиму - це гіпертрофія пропаґанди Не маючи справжньої моральної підпори під своїм пануванням, радять собі революційні правителі в той спосіб, що розгістеризовуванням та насуґеруванням мас намагаються створити штучну підмінку (“ерзац”) неіснуючого легітимізму. Ніде не кричать про “монолітність”, про “абсолютну єдність” стільки, як в революційних системах. Це, очевидно, годі брати серйозно. Найкращим доказом того, як у дійсності виглядає революційна “абсолютна єдність” мас і проводу, може служити той дрібний, але знаменний факт, що найвищі достойники легітимних устроїв звичайно не бояться показуватися прилюдно, тоді як “улюблені народом” революційні вожді у власній країні ховаються від людського ока.
Як клясичний прототип революційного режиму Ферреро аналізує імперію Наполеона. Папа примушений коронувати Наполеона на царство, австрійський імператор примушений віддати йому доньку за жінку. Але через це Наполеон не стає легітимним монархом. У колі старих, освячених віковими традиціями європейських династій, Наполеон залишається корсіканським авантурником, месьє Буонапарте, революційним вискочкою. Конституція французької імперії передбачає різні представницькі органи (Сенат, Трибунат), а також, у виключних випадках, всенародні плебісцити. Передача Наполеонові імператорського звання була конфірмована сенатус-консультом та плебісцитом. Парляменти та плебісцити притаманні демократії. Але, в даному випадку, були вони тільки пропаґандивними лаштунками, бо стояла за ними не - як у живій демократії - несфальшована воля громадянства, а натиск урядової машини. І геніяльний ум Наполеона знає, що йому годі покладатися на папське помазання та на народні плебісцити. Тому Наполеон боїться. Ця безмежно хоробра на полі бою людина реаґує шалом гніву на найневиннішу критичну статтю в газеті, на сальонові плітки. Абсолютно безсила риторика Трибунату здається Наполеонові нестерпна, і він швидко придушує цей останній вентиль вільного слова. Що лишається? Оголена шабля, вояччини, всеобіймаюча шпигунська сітка міністра Фуше, пропаґандивна авреоля “непереможности” Такий режим засуджений на те, щоб іти від успіху до успіху, - бо одна невдача ставить під знак запиту саме його існування.