Книга Ферреро поставала в ті роки, коли криза європейського правопорядку досягла свого вершка, коли революційно-тоталітарний терор святкував найбільші тріюмфи. Із ясним спокоєм мудрої старости дивиться Ферреро в майбутнє. Він знає, що революційні режими, які, за цитованим висловом Талейрана, “сидять на вістрі багнета”, недовговічні Але що має прийти на зміну? Відповідь Ферреро не залишає ніякого сумніву: вихід із кризи не в тому, щоб одну породу революційної диктатури замінювати іншою (фашизм, більшовизм або навпаки), але в повороті до основ леґітимізму, до тих “опікунчих духів”, що єдині вміють присмирити звіра в суспільстві У тих країнах, де ще не перевелися останки старого монархічного легітимізму (наприклад, Англія, скандінавські країни), треба їх з пієтетом оберігати. Але цей принцип може сьогодні відогравати щонайбільше допоміжну ролю. Провідне місце належить демократичному легітимізмові, що полягає на узаконенні влади через народний мандат, включно із забезпеченням прав меншостей та права вільної критики й дискусії. Це виглядає дуже скромно в порівнянні з тими золотими горами, що їх народам обіцяють революційні пропаґандисти різних мастей. До цього треба тямити, що демократія не може з’явитися зразу вся готова в досконалому виді. Її треба свідомо плекати та вирощувати, як це впродовж кількох століть робили народи Швайцарії, Англії, Голляндії, скандінавських держав, Америки - острови свободи та правопорядку в здичавілому сучасному світі. Всім іншим націям, зокрема тим, що належать до європейського культурного кола, не лишається нічого іншого, як повернутися на цю саму стежку.
На доповнення головних думок книги Ферреро дозволяємо собі кинути кілька власних міркувань на тему: проблема влади в житті українського народу. Кожний, що хоч трохи замислювався над цими речами, знає: питання влади - це українська “Ахіллева п’ята”, це проклятий “камінь спотикання”, що об нього не раз розбивалися змагання України до незалежного державного буття.
В українській історії можна констатувати якусь дивну суперечність. З одного боку, надзвичайна тривалість наших низових соціяльних з’єднань (українська сімейна організація, українська сільська громада), з другого - імпотентність проводу, хронічна нездібність створити авторитетний державно-національний центр. Це спостереження напрошується, наприклад, коли порівнювати відносини серед української еміґрації із становищем інших національних еміґраційних груп. Як приємно українцеві, коли він не раз може почути від еміґрантів інших національностей слова визнання, подиву й навіть заздрости з приводу того, що українське громадсько-культурне життя на чужині гарно поставлене; і справді, скрізь, де тільки є хоч невеликий гурток українців (а де їх сьогодні на світі немає?!), виростають комітети, організації, культурні установи, видавництва і т. ін. Діється це не в наслідок якоїсь центрально заплянованої й керованої акції, а на підложжі сильного суспільного інстинкту української людини, яка скрізь виявляє нахил горнутися до своєї рідної громади. Однак, не зважаючи на ці великі, реальні досягнення, раз-у-раз бачимо, як нас політично побивають і переганяють навіть малі народці. Чому? Справа не тільки в тому, що інші народи мали до останніх часів або й досі мають свою державність і тому користуються готовою сіткою зв’язків і впливів у світі. Якщо ми цих зв’язків і впливів не посідаємо, якщо світ нашого голосу не слухає, то це тому, що ми не вміємо скоординувати наші зусилля, скерувати їх в одне річище. Поки українство не знайде в собі самому здібности, щоб у власній хаті розв’язати проблему влади і проводу, до того часу наша боротьба за національно-державне самоздійснення буде паралізуватися рідною таки крамолою. Тут не допоможуть ніякі сантиментальні заклики до “згоди”, до “братерської любови”. Політична єдність, хоч має також емоційні передумови, являється в першу чергу питанням правильної організаційної методи. При фальшивих організаційних засновках навіть найкраща т. зв. добра воля не доведе до путнього результату.