Спробуймо глянути з цього погляду на добу останніх визвольних змагань 1917-21 років. Про причини невдачі визвольних змагань не переводиться дискусія в українській публіцистиці. Можна почути найбільш протилежні опінії: одні вказують на міжнародну обстановку, інші на недостачу т. зв. національної свідомости серед українського народу; одні думають, що українські уряди занадто потурали нерозумним і руїнницьким економічним постулятам мас (апетитові селянина на “земельку” тощо), інші й досі переконані, що українська національна інтеліґенція програла тому, що не вміла утотожнити себе із соціяльними прагненнями мас (див. опублікований недавно “Відкритий лист” Володимира Винниченка). Не будемо запускатися в аналізу тих тез, що з них кожна може мати свою частку правди. Але, на нашу думку, головна причина провалу самостійної української державности в тому, що ми не зуміли розв’язати проблеми влади. Вживаючи термінології Ферреро, Україна не зуміла перейти від фази “революційної” до фази “легітимної”; всі українські уряди цієї доби (не тільки “ліві”, але також і Гетьманат 1918) носили характер творених “явочним порядком” експериментів, без авторитету і стабільности, без опертя в правовій свідомості загалу. Потенція української революції, коли йдеться про її діяння вшир, була велетенська. Коли б енергії, безплідно розпорошені у внутрішньо-українській громадянській війні та в авантюрах різних отаманів, були зосереджені в одному фокусі, Україна без труду відстояла б свою незалежність і навіть здобула б провідну ролю у Східній Европі.
Дуже характеристичні вже ті теоретичні збочення, що помітні у науковому та публіцистичному трактуванні проблеми влади українськими ідеологами. Можна сказати, що “народницьке” українство 19 ст. на питання влади взагалі було органічно сліпе. Єдиний виняток - Панько Куліш, що його твори виявляють інстинктову чуйність на ці справи. Але як на типовому репрезентанті 19 століття зупинімося на Драгоманову. Прочитавши твори Драгоманова, варта замислитися над цікавою особливістю, що для цього мислителя питання влади майже не існує Те, що хвилює Драгоманова, це питання обмеження влади та забезпечення індивідуальних та громадських вольностей перед самоволею влади, - а не проблема партиципації у владі, чи, тим паче, проблема її завоювання. Ми схильні бачити в цьому радше відбитку загального духа доби та середовища, ніж якусь індивідуальну рису, притаманну Драгоманову. Але не даремно Липинський казав, що “свідома” українська інтеліґенція народницького періоду уявляла себе тільки в ролі перманентної опозиції, якої суспільна функція в тому, щоб торгуватися з урядом, виривати від нього менші та більші поступки, критикувати його за дійсні чи уявні вади, - але не самій панувати.
По першій світовій війні та по добі визвольних змагань прийшла в українській громадській думці радикальна реакція проти попереднього нехтування проблемою влади. Але ця реакція перетягнула палицю у другий бік. Справа влади-могутности-панування надалі залишається в українській свідомості збоченою, хоч змінився напрям ухилу. Офіційна більшовицька доктрина в УРСР (що згідно з нею, всяка держава це тільки “апарат клясового насильства”, на що зрештою кошмарна совєтська дійсність може служити дуже хорошим підтвердженням), та доктрина донцовської школи (із його проповіддю “макіявеллізму”) на Західніх Землях за міжвоєнної доби - діяли обоє в одному напрямі: примітивізування проблеми влади, її редукції до грубого фізичного насильства. На відміну від народницького періоду, люди стали свідомі того, що без авторитетного, сильного проводу нездійсненне політичне визволення України.{57} Але цей “авторитетний провід” увижався людям комуністичного та націоналістичного покоління в образі якоїсь суверенної ґумової палиці, що вільно гуляє по українських спинах, “заохочуючи” всіх до послуху й дисципліни Не бракувало в українському житті і практичних спроб реалізувати ці засади, про що одначе на цьому місці нема потреби говорити.