Пройдений досвід, мабуть, дозволяє сучасній українській громадсько-політичній думці краще підійти до розв’язання проблеми влади, ніж нашим попередникам. Спробуймо визначити кілька тез, що сьогодні повинні втішатися щораз ширшим визнанням: 1) передумовою тривалого унезалежнення України є впорядкування наших внутрішніх відносин та скоординування зусиль під одним національно-державним проводом; 2) такий центр не може постати “явочним порядком”, але мусить мати міцні правові підвалини; у протилежному випадку вся революційна метушня, і навіть брутальність, не переборють імпотентности цього творива; 3) джерелом легітимізму, себто державного правопорядку, може в наші часи бути тільки демократія - звичайно, демократія ліберального, західнього типу, побудована на пошані до людської індивідуальности, до свободи думки, до прав меншости; 4) треба використати ті елементи державницької традиції, що їх український народ має, не зважаючи на їхні історичні слабості, не “починати історії від себе”, а свідомо продовжувати, вдосконалювати та вивершувати все те, що здобуте гірким трудом та ціною помилок попередніх поколінь.
Ті думки, що назрівають в нашій громадськості віддавна, так на батьківщині, як і на еміґрації, актуальніші, ніж колинебудь. Ідеться сьогодні про вирішальну спробу життєздатности українського правопорядку. Це вимагає напруження сил також на ідеологічному фронті. Книги кращих світових політичних мислителів, як обговорювана нами “Влада” Ґульєльмо Ферреро, не в одному можуть бути корисні.
ОБЕРЕЖНО З УТОПІЯМИ!{58}
Є в книзі Івана Сагайди{59} “Великі питання” цінна частина Це критична аналіза сучасної радянської системи. Не знайдемо там, мабуть, нічого нового, про що ще не говорили б інші автори; але істини про природу більшовизму варто повторювати якнайчастіше.
Наші закиди спрямовані проти тих розділів книжки Сагайди, де він намагається запроектувати майбутній соціяльно-економічний лад України. До речі, саме ця справа становить ядро “Великих питань”. У добрих намірах Сагайди не сумніваємося. Що викликає наші застереження, - так це виразно утопійний характер його концепцій.
Передусім насторожує те, що Сагайда дуже багато обіцяє. Він не задоволяється такою українською державою, “як у людей”: за тим зразком, як улаштовують своє життя інші самостійні нації сучасности. На думку І. Сагайди, майбутня побільшовицька незалежна Україна відразу повинна ступити на шлях нечуваних соціяльних експериментів. Певне діло: сьогоднішнє становище України таке, що протирежимний вибух мав би в нас вістря не тільки національно-державне, сепаратистичне (відрив України від Російської імперії на подобу, скажімо, відриву Чехії від Австрійської монархії в 1918 році, без суттєвих змін існуючого соціяльного ладу), але набув би відразу й соціяльного характеру: повалення глибоко ненависної для українського народу комуністичної соціяльної та господарської системи. Національно-державні та економічно-соціяльні мотиви були б у такій ситуації сплетені не менше тісно, ніж за Хмельниччини або за доби визвольних змагань 1917-21 років. Українська державність першого таки дня станула б віч-на-віч із дуже складними проблемами соціяльно-економічної перебудови та відбудови.
Ми були б вдячні Іванові Сагайді, коли б він, як добрий знавець совєтської дійсности, спрямував свої досліди на проблему, як найдоцільніше можна б використати наявні в сучасній підбільшовицькій Україні соціяльні потенції для цілей нашого майбутнього державного будівництва. Але Сагайда цього не робить. Його мета “вища”, він хоче врятувати все людство! Це не перебільшення: мета, що її він собі поставив - накреслити основні принципи зовсім нового, нечуваного суспільного ладу, що його досі ніде в світі немає (хоч, на думку Сагайди, весь світ до цього ладу прямує!), для якого покищо навіть немає й назви. Сагайда користується умовними назвами “солідаристичного”, “гармонійного” або “станового” суспільства. Признаємося, що така постава справи викликає наші застереження. Ми шануємо нашу національність, але думаємо, що Україна не покликана “рятувати світ”; вистачить з нас, українців, якщо порівняємося з народа-ми, що на полі духової культури, технічного прогресу, державного будівництва мають більші досягнення, ніж ми.
Ще словечко персонально про Івана Сагайду. можемо мати тільки повну пошану до людей, що, живучи під герметично затуленим совєтським “скляним дзвоном”, маючи свою духову лябораторію, обмежену стінками власного череда, не втрачали інтелектуальної снаги і йшли на бій із пекучими та хвилюючими “великими питаннями” соціяльного буття Усі відкриття походять завсіди від типу людей, що вміють самостійно думати; таких, що їх німці називають “Ein Selbstdenker”! Але, з другого боку, не можна забувати, як страшенно тяжко “видумати щось нове”. Великі мислителі, наприклад, Геґель, перестерігають перед “оригінальничанням” та закликають до підпорядкування наших суб’єктивних вигадок та забаганок суворим вимогам об’єкту. Наш Драгоманов висміював доморослих мудрагелів, що, мало турбуючись про досягнення світової науки, хочуть “власним умом”, “глазомєром” відкривати всякі Америки... Сагайда майже зовсім не знайомий із західньою соціологічною та економічною наукою. З відповідної західньої літератури він цитує якісь випадкові статті Це не закид, бо умови духової ізоляції від світу в підсовєтській Україні відомі. Але невже Сагайда переконаний, що йому на 130 сторінках пощастило подати рецепту чудотворного ліку на всі соціяльні недуги; того ліку, що його досі безуспішно шукала світова наука?