Що ж являє собою запроектоване від Сагайда “солідаристичне суспільство”? Кілька цитат: “Майбутнє суспільство не може бути побудоване на антагонізмах (протилежностях інтересів) окремих суспільних груп (кляс) чи на антагонізмах людини й суспільства, людини й держави. Майбутнє суспільство... не знатиме поділу на кляси експлуататорів та кляси експлуатованих. Майбутнє суспільство - не клясове суспільство. Але все ж воно не буде суспільством аморфним, бо специфіка (особливості) праці накладатиме відмінні риси на певні категорії його членів і об’єднуватиме громадян, належних до певного роду праці, у певні групи, що їх умовимося звати “станами”... Усі стани потрібні для організованого й безкризового функціонування суспільства, як для доброго ходу годинника потрібні всі коліщатка й ґвинтики, що його складають. Ось чому суспільство майбутнього буде побудоване не на антагонізмі... а на солідарності. Ось чому сучасна суспільна анархія поступиться місцем суспільній дружбі й гармонії”.
Хочеться спитати, звідки Сагайда черпає свої докладні інформації про “суспільство майбутнього”? Те, чого нема, не може бути об’єктом пізнання. Звісно, із досвіду деяких динамічних тенденцій сучасности наука може робити передбачення щодо здогадного дальшого розвитку. Але в соціяльних дисциплінах усі передбачення майбутнього вимагають особливої обережности, бо досвід учить, як тут легко помилитися...
Не бачимо в сучасному світі найменших ознак, які дозволяли б передбачити відмирання клясової структури. Під “клясою” (цього поняття вживають у різних значеннях) розуміємо “горизонтальний” поділ громадянства на “провідні верстви” та “широкі маси”. Це марксистська наївність думати, що причина клясової структури полягає в приватній власності на засоби виробництва та “експлуатації”. Насправді неминучість клясової структури суспільства базується на поділі праці (цій передумові людської культури) та на зв’язаній із цим диференціяції керівних і виконавчих функцій. Це не значить, що міжклясові відносини незмінні. Кожна революція висуває на керівництво нову панівну клясу. Крім того, взаємини між провідною верствою та “народом” можуть бути упорядковані на різний лад. Але що лишається вічне - це саме існування кляс, клясової структури. Варто пригадати, чим покінчилися спроби та обітниці запровадити “безклясове суспільство”, що його нахвалялися зробити марксисти. Саме совєтський експеримент остаточно довів, що існування кляс корениться не в приватній власності на засоби виробництва, як помилково думали Маркс та Ленін.
В українській громадській думці часто помічаємо нехіть поставити виразно проблему клясовости. У цьому виявляється інстинктове відчуття нашою громадськістю того факту, що справа провідної верстви була завсіди слабим місцем українських визвольних змагань. Звідси спроба обійти цю справу. Але це можливе тільки у фантазіях літераторів. У реальній політиці виправдує себе ляпідарна альтернатива Липинського: Україна або зуміє висунути власних “панів”, або вона мусітиме, як досі, коритися панам чужим... Tertium non datur.
Ми сподіваємося, що читач не плутатиме наших тез із донцовським культом “ордену” та його ж протиставленням “героїв” і “свинопасів”. Ми рішучі супротивники всякого апотеозування провідної верстви. Ми думаємо, що фабрика не може бути без директора, ані армія без генерала; тому, коли хочемо української фабрики та української армії, мусимо хотіти кляси українських директорів та генералів. Але ми не збираємось із кляси директорів та генералів робити “надлюдей”. Шевченко навчав нас шанувати моральну гідність маленької людини, і ми повинні ніколи не забувати цієї великої істини.