Проблема власности, що її порушив Сагайда, дійсно дуже серйозна. Вона має не тільки суто економічно-виробничий, але також і соціяльний та психологічний бік. Відрив робітника від засобів виробництва - це безумовно велике зло новітньої цивілізації. Змеханізована праця, що обертає людину на додаток до машини, позбавляє в наші часи працю тієї гідности та творчого сенсу, що їх вона мала в давні віки. Надмірна концентрація капіталу загрожує небезпечними соціяльними струсами. Але чи Сагайда думає собі, що соціологи, економісти та психологи Заходу не ламають собі голів над цим питанням? Якби якогось геніяльного трюку, в роді “системи трудових акцій”, вистачало, щоб одним махом перебороти всі труднощі, - чи цей трюк не був би вже видуманий? Кооперативи існують та процвітають у всіх країнах ліберального капіталізму, але жадних чудес вони не виконують. На нашу думку, взагалі ніякої “чудесної розв’язки” соціяльного питання бути не може. Суть “відриву робітника від засобів виробництва” - в технології масової та змеханізованої продукції, а не в формах власности. Що зміниться, коли замість приватного капіталіста-підприємця прийде колективний капіталіст-держава? Або що скористає робітник, коли його проголосять формально-юридичним співвласником-акціонером, якому теоретично “належатиме” якийсь мінімальний пай заводу-гіганта? Діло не в дрібненькому дивіденді (розділений на тисячі голів дивіденд кожного окремого пайовика напевне буде такий дрібний, що реальний прибуток працівника ледве чи різнитиметься від сучасної нормальної заробітної платні). Психологічне значення власности в тому, що вона дає одиниці поле для вияву її творчих сил й ініціятиви, відповідальности та почуття риску. Робітник-власник “трудової акції”, затруднений на виробні-гіганті, не набуде цих прикмет дійсного власника... Де вихід? Не вірячи в “геніяльні трюки” та “розрубування гордієвих узлів”, ми рівночасно далекі від соціяльного фаталізму. Історичний досвід свідчить про можливість соціяльного прогресу. Але реальні поступи досягаються наполегливими зусиллями в боротьбі із незредукованими труднощами буття. Якщо неможливо, за рецептою Сагайди, “всіх робітників перетворити на власників”, так принаймні подбаймо, щоб було якнайбільше дрібних і середніх незалежних підприємців-власників. Якщо неможливо скасувати капітал, так принаймні подбаймо, щоб капітал був по змозі децентралізований у всіх тих галузях виробництва, де виробня-гігант не становить технологічної конечности. Якщо не хочемо “гігантів” зоставити в приватних руках, націоналізуймо їх, але не робімо собі при цьому ніяких ілюзій. Сприяймо кооперації, але не чекаймо від неї того, що переступає її природні спроможності. Якщо не можемо зробити робітника власником засобів виробництва, так зробімо його власником на малому приватному допоміжному господарстві: власний дімок, садок. Якщо не можемо знівелювати соціяльної нерівности, що базується на диференціяції керівних та виконавчих функцій, стараймося зрівноважити соціяльну нерівність рівністю юридичною та громадсько-політичною. Відповідною шкільною та стипендійною системою й великодушною кредитовою політикою стараймося полегшити шанси соціяльного авансу для всіх кляс. Реєстр можливих заходів соціяльної політики цими кількома натяками далеко не вичерпаний. У цьому напрямі в побільшовицькій Україні безмежно багато можна буде зробити. Але тільки одне рішуче застереження: нехай українська соціяльна політика (подібно, зрештою, як і наша політика закордонна, конституційна, економічна тощо) ніколи не ставить собі за мету вирощування груш на вербі! Бо верба груш не вродить, а за втрачений час, енергію та нагоди доведеться дорого заплатити!