Подібність до сучасности напрошується сама собою. У першу чергу це стосується долі модерної європейської радикальної інтеліґенції, яка впродовж кількох поколінь підкопувалася під охоронні фундаменти суспільної будівлі та, добившися короткотривалого тріюмфу у Версалі, швидко дійшла до повного банкрутства. Але в наших дальших міркуваннях обмежимося питаннями, зв’язаними не так із загальноєвропейськими, але радше специфічно українськими перспективами. Погляньмо, що сталося під більшовицькою окупацією з тією нашою інтеліґенцією, яка, окрилена безмежним оптимізмом, ще так недавно, в 1917 році, рвалася до влади та утопійних соціяльних експериментів.
Політику більшовиків супроти інтеліґентської кляси можна коротко схарактеризувати, як послідовне змагання до повного підкорення. Цього напрямку притримувалися більшовики незмінно за всі роки свого панування, хоч декілька разів міняли свою тактику.
Більшовицька політика на першому етапі, за доби воєнного комунізму, прямо йшла на фізичне знищення інтеліґенції. Кинено тоді преславетне гасло: “долой грамотних”, і це не було порожнє слово. У страшному нищівному шалі зустрічалася темна, тупа злоба кримінальних злочинців та всякого суспільного шумовиння проти всього, що тільки було освічене і заможне, із свідомо вирахованою думкою Леніна та його товаришів про те, що для утривалення радянського режиму потрібно зламати інтеліґенцію. Здійснилося пророцтво Достоєвського, що грядуча революція готова буде вирізати язик Шекспірові та виколювати очі Рафаелеві. Більшовики знали, що як довго існує справжня, незалежна інтеліґенція, так довго її устами вільний людський дух протестуватиме проти грубого догматизму доктрини та проти комуністичної злочинної практики. Щоб задушити цей голос, річкою пролито кров інтеліґенції. Білі руки чи високошкільний диплом були вистачальною причиною, щоб відправити людину на той світ. Гинула інтеліґенція по чекістських застінках, на побоєвищах громадянської війни та від голоду, холоду і тифу. Продовжувалося це, поки вся країна не стала в руїнах. Тоді Ленін, із притаманним йому гострим відчуттям політичної реальности, вирішив змінити курс, бо продовження “воєнного комунізму” вдарило своїми наслідками також по існуванню більшовицької держави. Прийшла доба передишки, так званий НЕП. Але передишка швидко проминула. Кожне загострення режиму приносило нову хвилю репресій проти інтеліґенції, зокрема української. Так було, наприклад, у злопам’ятному 33 році, коли покосом падав цвіт української інтеліґенції. Так було у 1936-38 роках, коли з нагоди ліквідації т. зв. “троцькістсько-бухарінського бльоку” вирішено покінчити з усіма непевними елементами. І знову, ще страшніше, більшовики поновлюють винищування української інтеліґенції у поточній війні.
Однак прямий фізичний терор був тільки одним відтинком більшовицької політики на інтеліґентському фронті Для компартії питання виглядало так: як запобігти тому, щоб на місце знищеної інтеліґенції не наростала нова? Бо навіть ця нова, радянського походження інтеліґенція, поскільки вона взагалі була інтеліґенцією, неминуче мусіла скорше чи пізніше стати в опозицію до комунізму. Розв’язка цієї проблеми уявлялася більшовикам так: треба зліквідувати університети, що могли б вирощувати повноцінний інтеліґентський доріст; натомість допустити тільки фахові школи, що з них виходили б дипломовані “специ” для різних ділянок господарства і техніки. Результати цієї високошкільної політики виглядали так: наявність широкої верстви людей, що їх за формальними ознаками треба б назвати академічною інтеліґенцією: але стисло спеціялізований характер їх студій та повна недостача культурних традицій призвели до того, що ця нова інтеліґенція і зовнішнім виглядом і стилем життя і світоглядом дійсно мало відбігала від пролетаріяту. Така інтеліґенція, розуміється, не могла служити як носій і захисник культурних цінностей.