Очевидно, щодо змісту бувають різні ідеології. У давніші часи вони мали звичайно релігійне забарвлення. Клясичним прикладом може бути довговікова кооперація між християнсько-церковною духовістю та монархічним державним устроєм у багатьох європейських країнах, що виявлялося в обряді помазання на царство та у формулі “милостю Божою”. У новіші часи суспільні ідеології люблять набирати не релігійного, але наукового забарвлення. Наприклад, лібералізм 19 століття виростав на вірі в поступ та в необмежені можливості раціонального наукового пізнання. Сучасний більшовизм уважає, що він єдиний є в посіданні точних знань про закономірність та навіть про остаточні цілі суспільного процесу, і з цього він черпає віру у свою теоретичну правильність та практичну непомильність.
Із усього досі сказаного слідує, яке велетенське значення має ідеологія для громадянства. Ослаблення панівної ідеології є завсіди одною з найповніших ознак суспільного занепаду: внутрішнього розкладу еліти та зменшення авторитету еліти серед народу.
Із-поміж усіх кляс народу саме інтеліґенція покликана до того, щоб бути творцем і носієм ідеології. У цьому її властива суспільна функція. Очевидно, не треба розуміти цього вузько формально, немов би ідеологічно-творчими (як і взагалі духово-творчими) могли бути тільки люди, приналежні до інтеліґентських професій. Не треба розуміти нашої тези також у той спосіб, ніби кожний інтеліґент мусить бути в області ідеології активно творчий. Це теж не відповідало б фактам. Дійсний стан речей виглядає так: оригінальна духова творчість великого формату є привілеєм геніяльности, а генії, чи навіть небуденні таланти, мають нахил виломлюватися із рамців суспільних груп. Однак ідеї геніяльної одиниці тільки тоді можуть здобути собі право громадянства, коли інтеліґентська верства прийме їх за свої та їх поширить серед решти суспільства.
Отже, нашим завданням буде зрозуміти, наскільки українська інтеліґенція за останні 25 років спромоглася виконувати цю свою суспільну функцію. Треба пам’ятати, що це був час ворожих походів не лише на фізичне знищення, але й на ідейне підкорення України. Ворог намагався затемнити українську суспільно-політичну думку, відвернути зір від національного ідеалу, накинути нам чужі погляди, немов свої. Що зробила українська інтеліґенція для того, щоб відігнати цю духову навалу? Ось третє і останнє питання, що на нього мусимо знайти відповідь.
Може, не одному з нас, західніх українців, доводиться при зустрічі із східніми земляками переживати таку несподіванку: під сірим і убогим зовнішнім виглядом відкривали ми не раз людину глибоко й всесторонньо освічену, справжнього інтелектуаліста в європейському значенні. В нелюдських умовах, що про них не має уявлення ні одна нація Заходу, частина української інтеліґенції спромоглася провадити духове життя на європейському рівні та не тільки зберегла приступ до клясичних вершинних творів минувшини, але через кільчасті кордони навіть стежила за сучасним світовим культурним рухом. Таких людей було більше, як можна було думати Доказ: V ті роки, коли переходово звільнювався тиск більшовицької шруби (українізація, НЕП), культурне життя буйно вибухало, немов з-під землі. Це говорить про наявність великих потенціяльних спроможностей. Навіть в останніх часах щораз більш нестерпного сталінського терору не завмирала українська духова творчість. На особливу увагу заслуговує сильне зростання природничих наук, що в дотеперішній нашій культурній традиції не мало прецедентів.
Отже, можна прийти до таких висновків: те, що більшовикам дійсно вдалося, це несамовите спролетаризування й знівелювання побуту. Але гону до духових цінностей вони не вирвали з людських душ. Цей гін існує незмінно. Деколи приходить він до вияву в офіційних радянських рамцях, частіше лишається прихований. Інтелектуалісти провадять у Радянському Союзі подвійне життя: назверх роблять те, що в цій країні треба робити, щоб зберегти голову на карку, але їхнє справжнє духове буття перенесене в сердечні глибини, куди не сягає недрімане око влади. Для цього існує окремий термін: “внутрішня еміґрація”. Таким чином уся складна машина державного контролю, натиску й терору відограє ролю велетенської греблі, за якою нагромаджується незаспокоєна духова енергія. Із цього духового резервуару черпатиме колись ще, можливо, український ренесанс.