Лишається питання ідеології. Тут, безперечно, успіхи більшовиків релятивно найбільші. Спричинилися до цього дві обставини. Перша - це систематична обробка населення при допомозі ґрандіозної пропаґанди. Друга - відгородження людности від усякого стороннього духового впливу. Цей другий чинник здається нам важливіший. На Україні старанно винищували не тільки ті суспільні групи, що активно виступали проти комуністичних ідей, але навіть і ті, кого підозрівали, що вони потенційно могли б стати носіями неблагонадійних думок. Одна річ - неприхильні до режиму настрої та озлоблення до пануючих, інша річ - розроблена опозиційна ідеологія. У Радянській Україні багато було незадоволення, може, навіть запеклої ненависти проти червоних гнобителів, але не знайдемо там легко твердої антикомуністичної та національної державницької ідеології, бо не було осередків, організованих кіл, де ця ідеологія могла б зберігатися. Збірна суґестія - велика сила. Щоб встояти проти неї, треба самому мати опору в гурті однодумців. Підрадянський українець не був у тому щасливому становищі. Одинокий і духово безборонний стояв він під гураґанним вогнем урядової пропаґанди. Не диво, що навіть багато з тих, що їх стихійне наставлення було без сумніву антирадянське, просякали - самі не спостерігаючи, як і коли, - більшовицькими ідеями. Цим самим їхнє духове українство ставало якесь непевне і немов у собі роздвоєне. Ось це й найбільше здивувало західніх українців у контактах з т. зв. “східняками”: є люди, навіть прекрасні люди, є добрі працівники і видатні фахівці, є справжні культурники, - але мало людей із скристалізованим політичним світоглядом.
Українська справа виглядала б куди гірше й безнадійніше, якби весь наш народ став об’єктом більшовицької політики. На щастя, поза кордонами СРСР перебувала в останню чверть століття поважна кількість українців, зовсім вистачальна для того, щоб національну ідею зберегти й переховати до кращих часів. Щодо еміґрації, розсипаної по різних європейських країнах, то вона своєю масою, очевидно, не могла входити в рахубу. Але через те, що на скитальщину пішли найбільші активісти років 1917-21, не тільки з-поміж вояцтва, а й інтелектуальних сил, значення еміґрації дуже велике, саме для збереження національної ідеї. Один письменник кинув таку ориґінальну думку: як же інакше повернулась би українська історія, коли б мазепинська еміґрація 1709 року зуміла себе саму і свою самостійницьку ідею врятувати й перенести до початків національного відродження!{72} Там, де перервана тяглість ідейної традиції, великого труду треба на те, щоб наново нав’язати нитку. Але щоб тяглість затримати, досить того, щоб не перестала тліти маленька купка жаринок.
Та діло, розуміється, не тільки в еміґрації. Коли в попередньому сторіччі царські утиски не давали ходу українському рухові на Наддніпрянщині, тамошні патріоти додумалися, щоб центр зусиль перекинути до Галичини. Перший попав на цей промисел чи не Куліш, а Драгоманов розвинув його до цілої широкої програми. Після невдачі українського зриву наново починає відроджуватися погляд на особливі історичні завдання нашого Заходу (теорії Томашівського, Кучабського, Назарука). Однак, не солодко жилось українцям і поцей-біч ризького кордону, і це було одною з причин, чому в двадцятих роках багато очей в Галичині позирало на схід. Боротьба між радянофільством і національною ідеєю на західньоукраїнських землях одне з найважливіших явищ нашої історії між обома війнами. Цей приклад учить, що коли українська ідея бореться з комуністичною ідеєю в рівних для обох сторін умовинах (а такий більш-менш невтральний терен створював польський режим), вона вміє перемагати свого найлютішого неприятеля. І так вдалося насамперед очистити деякі середовища від радянофільських симпатій, потім усю течію відперти й відкинути, нарешті, розтрощити остаточно. Ось один із найбільших подвигів галицької інтеліґенції, з якого вона слушно може бути горда. Бо чейже ця внутрішня війна велася не мечем, а духовими засобами, цією специфічною зброєю інтеліґенції.