Так, наприклад, Костецький запевняє читачів, що “близько півтора сторіччя населення “Царства Польського” було таке саме двомовне, як і населення України”. Це твердження незгідне з історичною правдою! Поперше, Королівство Польське, або т. зв. Конґресівка, перебувало під зверхністю Росії не близько півтора, але рівно одне століття, від Віденського конгресу 1815 року до 1915 року, коли воно було окуповане німецько-австрійськими військами. По-друге, Королівство становило до 1830 року автономну, конституційну польську державу. Навіть після невдалого повстання 1830-31 року Конґресівка продовжувала існувати як окрема адміністративна одиниця, на неї не поширювалося загальноімперське законодавство, і на її території польська мова зберігала урядовий характер. Російські царі (не тільки Олександер I, але навіть Олександер II) та петербурзькі міністри порозумівалися з польськими діячами переважно... по-французьки. Потрете, навіть коли після другого польського повстання 1863 року русифіковано адміністрацію та шкільництво Конґресівки, не припинилася публікація польських книжок і преси. Польща не зазнала у своїй історії еквіваленту Валуєвського та Емського указів. Зайво й казати, що російська мова не здобула права громадянства у внутрішньому побуті польського суспільства, яке, всупереч помилковому твердженню Костецького, ніколи не стало двомовним.
Поряд із свавільною поведінкою з історичними фактами, зустрічаємо в Костецького ризиковані тези програмового порядку. Так, він заявляє, що “чим далі йтиме процес національної диференціяції наших української й російської мов у собі, тим уважніше і - цього слова я не боюся - любовніше мають вони стежити за розвитком одна однієї”. Засаднича помилка тут у тому, що питання культури розглядаються відірвано від реальної політичної обстановки. Українсько-російські культурні стосунки - це, на жаль, не вільне творче взаємнення між рівнорядними партнерами, але такі відносини, що в них одна сторона упривілейована, а друга ущемлена у своїх природних правах Нічого, звичайно, не можна мати проти того, щоб українські письменники, якщо захочуть, підучувалися літературного ремесла в росіян. Але годі вимагати від українців “любовности” у ставленні до російської мови, поки остання незаконно паношиться на українській землі, з явною кривдою та шкодою для нормального культурного розвитку народу-автохтона.
Складається загальне враження, що Костецький - який, як літературний критик, повсякчасно виявляв небуденне почуття відповідальности за кожне сказане слово в оцінці мистецьких явищ, - підійшов до зачеплених ним вагомих і для нашого народу дуже болючих культурно-політичних питань доволі легковажно. Його нефортунний виступ аж напрошувався, щоб на нього критично зареагувати. Але реакцію, що наступила в формі передової “Сучасности” з січня 1967 року, не можна вважати за вдалу. Діло не в тому, що вона була “гостра”. Нехай вона була б навіть як-найгострішою, але вона повинна була в усякому випадку залишатися в рамках речевої полеміки. Головна слабість статті “На порозі сьомого року” - це відсутність раціональної арґументації. У ній на різні лади повторюють, що погляди Костецького “контрорерсійні”, “тенденційні”, “баламутні” та “шкідливі”, але автори не завдали собі труду, щоб їх критично проаналізувати та їхню помилковість довести. Автори не полемізують з Костецьким, вони його “викривають” і “засуджують”. Але редакція та видавництво “Сучасности” не становлять якогось авторитетного трибуналу, покликаного роздавати ярлички патріотичної благонадійности. Крім цього, слід пам’ятати, що в особі Костецького маємо одного з визначних та заслужених культурних діячів української діяспори. Видавництво “На горі”, яке він очолює, зробило тривалий внесок у розвиток модерної української літератури. Його есеї були в минулому окрасою “Сучасности”. Ці незаперечні заслуги Костецького, очевидно, не давали йому імунітету від критики. Але можна було чекати, щоб така критика дотримувалася коректних форм та, зокрема, щоб у ній не було колючок і натяків, спрямованих на особисту дискредитацію людини, що з нею можна не погоджуватися, але що своєю творчою працею збагачує всю нашу спільноту.