Люди українського роду назагал користуються в країнах поселення доброю славою як працьовитий і чесний елемент. Не можна теж сказати, щоб українській громадськості в розсіянні бракувало творчих культурних кадрів, не говорячи про десятки тисяч професійної й технічної інтеліґенції. Але корінь лиха в тому, що над організованим, зокрема політичним життям української еміґрації досі тяжить, мов прокляття, неподолана спадщина тоталітарного націоналізму міжвоєнної й воєнної доби. Як відомо, відлами націоналістичного руху ще й досі опановують командні висоти українського еміґраційного світу. У спілці з ними перебувають філістерські та шкурницькі елементи, що на терені США звили собі кубло при асекураційно-допомогових товариствах та що разом з тоталітарно-націоналістичними політичними групами творять так званий українсько-американський “естаблішмент”. Всі ці “патріоти” панічно бояться кожного подуву вільної думки та всіма приступними їм засобами намагаються задушити прояви критики й дискусії, що де-не-де прориваються крізь товсту кору бездушного конформізму. Творчі, інтелектуально повноцінні одиниці відтиснуті на периферії українського збірного життя або й по змозі вигнані за його межі; зате центр сцени густо обсаджений людьми, які нагадують колекцію персонажів зі сторінок “Мертвих душ” Гоголя. Ось причина духової ізоляції української діяспори, що її офіційні представники не хочуть шукати спільної мови з визвольними процесами на батьківщині, ані не мають внутрішнього відношення до світу західньої демократії, що до таких “борців за українську правду” може відчувати тільки добре заслужену погорду.
На цьому місці треба зробити деякі істотні уточнення. Треба відрізняти націоналістичний рух, як він у минулому існував на рідних землях, від його сучасних еміґраційних епігонів. На Західній Україні в 1930-их і першій половині 1940-их років націоналізм опанував був майже ціле тодішнє молоде покоління. Як усякий масовий рух, він потягнув за собою різноманітний людський матеріял. Люди, що ставали його учасниками чи прихильниками, часто не входили в його ідеологічну й устроєву суть, але приєднувалися до нього тому, що бачили в націоналізмі прапороносця боротьби за самостійність поневоленої батьківщини. Чимало людей, що за своїм світоглядом не були справжніми націоналістами, підпадали під вплив панівної ідеологічної моди. (Як у 1917 році багато з тих, що вважали себе за соціялістів, на ділі мали з соціялізмом мало спільного). Крім цього, націоналістичне середовище в той час ще не встигло в духовому відношенні закам’яніти в непорушну партійну ортодоксію. Воно ще було тереном ідейних шукань, що подекуди знайшли відбиття в тодішніх націоналістичних публікаціях. На цьому підложжі в націоналістичному русі проявлялися тенденції. до ідеологічного ревізіонізму, особливо в області соціяльної проблематики. Ці тенденції найсильніше позначилися в період другої світової війни. Врешті, слід пам’ятати про революційний характер тогочасної націоналістичної організації. Революційність не дає автоматичного розгрішення за всі помилки й провини, вона, зокрема, не знімає питання про політичну доцільність революційних дій. Проте героїчна самопосвята не може не викликати спонтанної пошани з чисто людського погляду, без уваги на всякі можливі застереження інакшого порядку.