Якщо в критичні роки революції українська нація дійсно не зуміла виявити належної волі до власнодержавности, то в чому лежала причина цієї слабости? Чи справді, як запевняє Донцов, у недостачі емотивного первня, фанатизму, еросу? Погляньмо на простори Наддніпрянщини в 1919 році, коли на них аж шумувало від різних партизанських загонів. Чи Махнові, Зеленому, Григорієву та десяткам інших отаманів бракувало “еросу”? (Тут можна б послатися на літературні свідчення про ту добу. “Чотири шаблі” Юрія Яновського та “Нотатник” Юрія Липи). Коли б стихійна сила, що розпорошувалася в примітивних відрухах та братовбивчих усобицях, була спрямована в одне річище, Україна постала б не лише як самостійна, але як потужна держава. Забракло не “еросу” - струму емотивної енерґії, а “логосу” - трансформатора свідомости. Це, зрештою, була здавна хронічна слабість української духовости.
Терапія, що сперта на хибній діягнозі, не може принести пацієнтові добра. Послідовне застосування донцовської рецепти -“розпалювати до білого емотивність”, могло доводити людей до стану амоку та сприяти виникненню секти танцювальних дервішів. Але таким способом напевно не можна було виховати мудрих і мужніх провідників. Проповідь так званого волюнтаризму була тим небезпечнішою, що вона часово збіглася з кризою традиційного народного етосу, закоріненого в патріярхальному селянському побуті. Хоч старій народній культурі і бракувало розвиненого раціонального первня, але у своїх власних межах вона забезпечувала дійовість стабільних суспільних і моральних норм, санкціонованих релігійним світоглядом. Соціяльно-економічні зміни 19 і раннього 20 століть розхитали цей традиційний лад, а події першої світової війни та наступних років потрясли його до самих основ. Це робило маси податливими на демагогію та схильними до огайдамачення чи збільшовичення, при чому таке розпутування людської бестії могло відбуватися не тільки під “лівими”, але також під зовсім протилежними гаслами. Скріплення первнів раціональної, критичної мислі могло протидіяти цим небезпечним тенденціям. Зате кидання гасел “волюнтаризму” - себто розгнузданої емоційности, дорівнювало в таких умовах промощуванню шляхів до загального здичавіння суспільного життя.
КІНЦЕВІ УВАГИ
Ми торкнулися в наших міркуваннях широкого кола питань, які, проте, всі оберталися довкола однієї центральної проблеми: роля інтелекту, розумового первня в минулому й сучасному житті України. Наш безпосередній практичний висновок: потреба реабілітації раціональної, критичної мислі та несимульованої інтелектуальної свободи в громадському побуті української еміґрації. Слід пам’ятати, що внутрішні відносини нашої діяспори - це єдина суспільна сфера, що в ній ви самі є господарями. Ми не маємо ніякого впливу на уклад великих, міжнародних відносин у світі. Ми можемо потроху, в скромних межах, впливати на ідейні процеси на Україні, при чому, однак, наша роля може бути тільки допоміжна. Але еміґраційна громадська дійсність залежить у першу чергу таки від нас самих, і тому вона є на нашій безпосередній відповідальності.
Полемічне спрямування цієї статті може дати привід до деяких непорозумінь, що їх бажаю заздалегідь спростувати. Стаття являє собою апологію “раціоналізму”. Але це зовсім не значить, що я стою на позиціях послідовного раціоналістичного світогляду - на подобу марксизму, або позитивізму 19 століття, який іраціональні елементи буття вважав за ілюзорні та переконаний був у тому, що вони можуть поступово бути виеліміновані з індивідуального й збірного людського існування. Думку про те, що ціле життя людства може бути упорядковане на раціональних, наукових основах я завжди відкидав, як наївну утопію. Ще Іммануїл Кант поставив питання про межі наукового пізнання. Модерна глибинна психологія розкрила велетенську вагу несвідомих, іраціональних чинників у людській психіці. Карл Ґустав Юнґ вважав, що шлях до повноти людського буття веде через синтезу свідомого й несвідомого первня. Макс Вебер твердив, що наука дозволяє нам пізнавати світ, його структуру, закономірності, розвоєві тенденції, але вона не може визначити цілей людської діяльности. Я згадую Юнґа і Вебера тому, що цих мислителів уважаю за моїх учителів. Отже наголошування раціоналізму має, так би мовити, передусім педагогічний характер. Ідеться про скріплення функції, що в українській духовості виразно дефектна.