Історія Жовтневої революції заключає в собі теж інші моменти, що роблять прикрі ускладнення нашим радянським колеґам. Відомо, що радянська історіографія для багатьох років відзначається гурра-патріотичною настановою. Вона ґлорифікує історичне минуле Росії, не зупиняючися при цьому перед різними більш чи менш фантастичними перебільшеннями. Це показується м. ін. у тому, що в радянській історичній літературі існує нахил виправдувати всі війни старої царської Росії, не виключаючи явно імперіялістичних та загарбницьких. Чейже вихваляють навіть реакційних царських ге-нералів, як Суворов і Кутузов, які боролися проти Французької революції. У цьому патріотичному хоралі прикрим дисонансом звучить факт, що сам основоположник модерної Радянської Росії займав у I Світовій Війні позицію, що була далеко не патріотичною, що він був дефетистом, який бажав поразки своєї країни та що він не цурався контактів з зовнішнім ворогом. Коли б ішлося про когось іншого, а не про Леніна, таку поведінку напевно закваліфікували б, як зрадницьку. Але власне тому, що йдеться про особу Леніна, що оточена майже релігійним культом, радянські історики примушені вдаватися тут до різних софістичних тлумачень або замовчувати неприємні факти. Тим часом на ділі парадокс пояснюється дуже просто. Сьогодні прийнято вповні та беззастережно ідентифікувати російські національні інтереси з інтересами т. зв. світової соціялістичної революції. Але ця тотожність не існувала перед 1917 р., ані не вірив у неї сам Ленін, принайменше до моменту Жовтневого перевороту.
4. Доповідь Г. Яблоновського (Німеччина), “Духові течії в Росії у другій половині 18 ст.”, п’ятниця, 19 серпня.
(Н. Jabłonowski: Die geistige Bewegung in Russland in der zweiten Hälfte des 18. Jhs.)
Мені здається, що доповідач не має рації, коли він різко протиставляє “просвічення” (Aufklärung) та містицизм. Чейже явище глибоко характеристичне для 18 ст., масонський рух, зокрема його “ілюмінатське” крило, плекав у своїй ідеології своєрідну синтезу просвітницько-раціоналістичних та містичних елементів. Переплетення цих тенденцій знаходимо теж у російському масонстві кінця 18 - початку 19 вв. Інша річ, що суто релігійна якість ілюмінатського містицизму може викликувати сумніви. З точки погляду феноменології релігії треба б тут мабуть говорити про “псевдо-містицизм”. Проф. Яблоновський обмежив свою доповідь до духових течій серед вищих шарів російського суспільства. Коли б він був поширив свій досвід теж на те, що діялося серед російських народних мас, він не міг би був поминути деяких явищ, що виростали на ґрунті традиційного православ’я, та які куди більше заслуговували на імення містицизму, в точному розумінні цього поняття. Маю на звазі виникнення т. зв. “старчества”. Але правда, що ці народні релігійні рухи вже не знаходили сильнішого відгомону серед російського дворянства та дворянської інтеліґенції, охоплених процесом культурної європеїзації.
У своїй аналізі духових течій у Російській імперії другої половини 18 ст. проф. Яблоновський розглядає все в централістичній, петербурзько-московській перспективі. Вважаю, що наше розуміння цих подій багато зискало б на тому, коли б досліджувати їх у територіяльному розрізі, себто приймаючи до уваги регіональні різниці між частинами обширної імперії. Між названими в доповіді представниками російського Просвічення зустрічаємо двох українців, Десницького й Ковельського. Можна довести, що їхнє українське походження не залишилося без впливу на формування духового обличчя цих і інших, їм подібних, історичних діячів. За основне явище в інтелектуальному розвитку російської провідної верстви в 18 ст. звикли вважати її т. зв. європеїзацію. Але однією з найважніших обставин, що обумовила та вможливила оту європеїзацію, було влиття у зверхній шар імперії двох нових етнічних стихій, які, у противенстві до великоруського дворянства, були європейськими за своїми культурними та соціяльними традиціями. Дими двома групами були балтійські німці й українці.
Якщо спеціяльно говорити про український елемент, то доводиться ствердити наявність двох великих хвиль українських впливів у житті Росії. Носіями першої хвилі було українське православне духовенство, виховане у традиціях Київської академії. Часово ця хвиля обіймає другу половину 17 ст. та досягає свого апогею в першій четвертині 18 ст., коли Петро I здійснив свої церковні реформи руками українських ієрархів і богословів. Друга хвиля збігається з царюванням Єлисавети й Катерини II, себто з другою половиною 18 ст., коли українські аристократи, вчорашня козацька старшина, здобувають серйозні, інколи майже домінантні, позиції у двірських і урядових колах Петербургу. При цьому дуже гідне уваги, що ріст українських впливів у центрі збігається з ліквідацією дотогочасних самобутніх установ у самій Україні. Ця збіжність, очевидно, не є випадкова. Маємо тут до діла з явищем своєрідної соціологічної компенсації. Масовий наплив українських духовників до Росії ішов упарі з позбавленням Київської митрополії її незалежного становища та її повною інтеґрацією в Російську православну церкву. Збільшення української участи в імперському політичному керівництві протікало паралельно з ліквідацією української автономної державности, лівобережної Гетьманщини. Люди, які зневірилися в можливості відстояти самобутній національний розвиток власної країни, знаходили нову, всеімперську арену для свого соціяльного вияву. З другого боку, відтягнення найактивніших сил з українського терену позбавляло крайові установи вітальности та радикально зменшувало відпорність на нівеляторські заходи центрального уряду.