Було б теж трудно продемонструвати інтелектуальну плідність марксизму в області практичних історичних дослідів. Не сумніваюся в тому, що серйозна історично-наукова праця провадиться у Радянському Союзі та інших східніх державах. Але наскільки вона свої досягнення дійсно завдячує марксистській інспірації - це ще велике питання. Марксизм радянських істориків проявляється в першу чергу в тому, що вони звикли свої твори зачинати довгими цитатами з Маркса, Енґельса й Леніна. Але коли вони приступають до властивого дослідження, їхні методи не різняться засадничо від тих, що їх застосовують т. зв. буржуазні історики.
Сказаного, очевидно, не треба розуміти так, буцімто марксизм взагалі не має ніякого об’єктивного значення. Але інтерес, що його викликає марксизм, сьогодні не науковий, але в першу чергу ідеологічний. Марксові писання стали тим арсеналом, що з нього зачерпнув свої гасла великий політичний рух у боротьбі за владу.
Пан Мольнар назвав Геґеля в одному місці своєї доповіді “філософом пруської монархії”. Але Геґель був напевно більше, ніж тільки це. Бо чейже пруська монархія вже давно відійшла в минуле, тоді коли Геґель залишається з нами, як жива духова потенція. Нехай мені вільно буде на цьому місці запропонувати маленький мисленний експеримент. Приймаючи, що Маркс був би в цьому відношенні в однаковій ситуації з Геґелем, себто коли б не існувало у світі комуністичної силової позиції, чи ми тоді займалися б Марксом так обширно, як це мало місце в нашій нинішній дебаті? Думаю, що відповідь мусить бути заперечлива. Можна піти навіть дальше: коли б ми розглядали Маркса виключно за науковими та філософськими критеріями, не враховуючи силового престижу комуністичних держав, могло б легко статися, що ми побачили б у ньому не більше, як одну цікаву постать між багатьма іншими, в такому багатому на оригінальні голови інтелектуальному паноптикумі 19 століття.
2. Доповідь Ф. Гільберта (США), “Культурна історія та її проблеми”, середа, 24 серпня.
(F. Gilbert: Cultural History and its Problems.)
Мабуть недобре сталося, що доповідач вибрав за вихідний пункт для свого обговорення проблем культурної історії творчість Якоба Буркгардта. Прошу не розуміти цього як обезцінення великого та заслужено улюбленого історика. Але Буркгардтові засновки роблять його розуміння культурного процесу одностороннім. Поставою Буркгардта був витончений естетизм. Мистецтво й література були для нього не тільки вицвітом даної культури, але також критерієм, що по ньому він судив про вартість культури. Цей естетичний підхід притупив відчуття Буркгардта для більш елементарних моральних і суспільно-політичних явищ нашої окцидентальної культурної традиції. Тут можна б напр. вказати на зовсім явну неспроможність Буркгардта належно оцінити підйом християнства (гл. його “Доба Константина Великого”), або підйом модерної конституційної свободи.
Проф. Гільберт також згадав про Шпенґлера й Тойнбі. На мою думку, позитивний внесок цих мислителів до теорії культури полягає на тому, що вони наголошують єдність стилю, що проникає всі сфери й аспекти життя якогось громадянства в якомусь означеному часі. Вже Геґель бачив цей феномен і охристив його іменем “об’єктивного духа”. В наші часи теорію об’єктивного духа, без геґеліянських метафізичних імплікацій, наново сформулював Ніколяй Гартманн.{84}
Проте я питаю себе, чи Шпенґлер і Тойнбі, підкреслюючи унітарний характер культурного стилю, не допустилися перебільшення та чи вони не занедбали признати вагу тих розбіжностей і протиріч, що їх культура теж може в собі заключат Подумаймо, наприклад, про конфлікти вартостей, які виникають при зустрічі і змішанні різних культур. Ані Шпенґлерове поняття “культурної псевдоморфози”, ані Тойнбієве трактування “зустрічі між цивілізаціями”, що він зводить до чисто зовнішніх натисків і стимулів, не дають задовільної відповіді на цю важливу і складну проблему. Культура, безперечно, творить єдність, бо всі її складові частини пов’язані одні з одними, але це не є субстанціяльна єдність. Елементи, що з них побудована культура, в якійсь мірі перемінні й вони можуть входити між собою у різні змінливі комбінації й сполучення.
Тому то, як показує досвід, найпліднішою методою в області культурної історії є досліди над взаємозалежностями, а рівночасно теж над релятивною автономією двох (або більше) великих сфер людського буття. За клясичний приклад можуть тут служити знамениті студії Макса Вебера про зв’язки між різними релігійними системами та економічними структурами. Такому порівняльному, плюралістичному підходові мусимо дати рішуче перевагу над усякими спробами моністичної інтерпретації культури при допомозі якогось одного фактора або однієї групи факторів.