Професор Канн вказав на деякі контрасти між американським і радянським федералізмом, але він не вичерпав цієї теми. Суть американського федералізму - принцип децентралізації влади. Територіяльна децентралізація доповнює функціональну - поділ влади на три автономні галузі: законодавчу, виконавчу й судівничу. У межах своєї конституційної компетенції, стейтовий уряд незалежний від федерального. Теперішній президент США, як відомо, належить до Демократичної партії. Але в стейті, що я є його мешканцем, Пенсільванії, під цю пору губернатор обраний з Республіканської партії. Чи можна собі щось подібне уявити в Радянському Союзі? Американська федералістнчна система не має нічого спільного з “національним питанням” в європейському значенні слова. Населення всіх стейтів творить одноцільну, хоч і зложену з різноманітних етнічних первнів, американську націю.
Радянські союзні республіки водночас і менше і більше, ніж стейти американської унії. Радянські республіки творять адміністративні одиниці Союзу, але вони не мають сфери компетенцій, що в ній вони можуть діяти незалежно від втручання всесоюзного центру в Москві. Навіть ті скромні права, що належать союзним республікам згідно з словами конституції, фактично знищуються всеохопним контролем монолітної Комуністичної партії. Тоталітарний режим самою своєю природою не допускає децентралізації влади. Отже, якщо дивитися на речі з цієї перспективи, радянський федералізм виявляється як конституційна фікція. Але такий погляд не був би зовсім правильний. Реальний зміст радянського федералізму - це багатонаціональний склад СРСР. Власне це я мав на увазі, коли стверджував, що радянські союзні республіки щось більше, ніж американські стейти. Бо радянські республіки, - хоч повністю підпорядковані контролеві Москви, - у принципі являють собою окремі національні держави. За менш чи більш фіктивними конституційними лаштунками криються живі нації, з їхніми власними традиціями, культурними індивідуальностями та політичними прямуваннями, які сьогодні приглушені, але не зникнули. Таким чином бачимо, що радянський федералізм виконує подвійну функцію: з одного боку, він служить конституційним оформленням панування Москви над неросійськими націями Союзу; з другого - сам факт існування окремих республік, що організовані за національними прикметами, стверджує відрубність неросійських народів, скріплює їхню самосвідомість, сприяє їхній кристалізації в модерні нації”.
Реакція публіки на мій виступ була мішана. Дехто оплескував, дехто виявляв своє невдоволення шарудінням ніг та вигуками. Повернувшися з подіюму на своє місце в залі, я тихцем запитав свого сусіду, одного польського історика, про його враження. Він відповів дипломатично: “Ви сказали, що думали”.
Згодом прийшов на чергу в дискусії один член радянської делеґації, азербайджанець Гуссейнов. Його промову прочитав за нього англійською мовою якийсь молодий чоловік. Виступ Гуссейнова не мав у собі нічого цікавого: трафаретні славословія на адресу радянського режиму. Але він вважав, що мусить дати мені відсіч. (Може боявся, що йому було б пораховано за провину, коли б він цього не зробив?) Істотних арґументів не подав жодних, - міг би попасти на слизьке. Але заки перекладач зачав відчитувати Гуссейнову шпарґалку, він сам сказав у вступі кілька слів по-російськи: “Промова Рудницького [не “пана” або “професора Рудницького”!] не має нічого спільного з наукою. Вона складається з видумок імперіялістичної пропаґанди, що їх уже давно розбила радянська наука”. Тільки всього!
РОЗМОВА З ПРОФЕСОРОМ ДУБИНОЮ
Хочу розповісти про мою зустріч з проф. Кузьмою Кіндратовичем Дубиною{91}, директором Інституту історії АН УРСР, який був членом радянської делеґації. У мене склалося таке враження, що в особі проф. Дубини маємо справу не з “чистим”, “кабінетним” ученим, а з “науковцем-політиком”. Це тип, зрештою, добре знайомий з американського академічного світу. У США водиться так, що різні дослідчі інститути, наукові фундації тощо звичайно очолюють люди, що -хоч і не можна про них сказати, щоб вони були чужі науковій праці, - все таки в першу чергу практичні діячі та організатори (“менеджери”); вони рівночасно часто служать як дорадники-експерти при державних установах та виконують ролю зв’язкових між політичними та академічними середовищами. Беручи до уваги, що позиція офіційного шефа історичної науки в УРСР має політичне значення, не можна дивуватися, що на цю посаду висунено людину власне з такими прикметами.