На закінчення я хотів ще сказати кілька слів про загальне враження, що його справив на мене К. К. Дубина. Очевидно, враження, що базується на короткій принагідній зустрічі, може бути менше чи більше ілюзорне. Але, мабуть, не буде помилки в наступному: це людина з чималим практичним розумом та життєвим досвідом. Не було помітно в ньому ані заляканости й розгублености, ані чванькуватости й грубіянства, що творять звичайні атрибути радянських людей в контактах з зовнішнім світом. Подобалися мені його стриманість, невимушеність та легка нотка іронії, що бриніла в його словах - “панські” прикмети, що їх аж надто часто бракує українським інтеліґентам. Було відчутно по ньому, що він належить до провідної верстви радянського суспільства і має відношення до сфери влади. Приємно було познайомитися з цим представником українського “червоного дворянства”.
РЕФЛЕКСІЇ ПРО ВІДЕНЬ
Публіка, що дізнається про наукові конґреси з пресових повідомлень, може думати, що учасники тільки й роблять, що від ранку до ночі побожно сидять на сесіях та слухають мудрі доповіді. Але такий погляд дуже далекий від дійсности. Для самих учасників інтерес такого влаштування далеко не вичерпується його офіційними діяннями. Найцікавіше часто те, що робиться за кулісами, наприклад, різні особисті зустрічі А далі подорож на конгрес дає нагоду сполучити корисне з приємним, себто фахові справи з туризмом.
Подорож до Відня мала для мене особливу привабливість. Польсько-українська війна 1918-19 років загнала моїх батьків до Відня, і таким чином мені судилося прийти на світ у цьому місті. З раннього дитинства в мене не залишилося з Відня ніяких спогадів, і я познайомився з ним щойно за років другої світової війни. Я ніколи не жив у ньому постійно, але кілька разів наїздив до нього з Берліну і Праги. Востаннє був у ньому 1944 року. Дивне почуття - після більше ніж двадцяти років вертатися до міста, яке не можу назвати ані зовсім чужим, ані зовсім своїм і рідним. Я конфронтував образи, що залишилися в пам’яті, з теперішніми враженнями. Не раз, ідучи якоюсь вулицею, я раптом почував: “Я тут уже раз був, а ось за цим найближчим закрутом повинна стояти така то будівля”. Такі почуття людина має інколи у сні, коли марить, що блукає таємничим містом, яке рівночасно й чуже й немов знайоме.
Відень порівняно мало потерпів від війни. Його центральна частина та історичні будівлі дбайливо відреставровані та красуються в повному сяйві. Де приманка для туристів, що їх тут цілі хмари. Раз-у-раз чути всякі чужі мови - французьку, англійську, італійську, шведську й ще бозна які. Елеґантні крамниці в центральних районах теж переважно розраховані на туристів. Щоб побачити Відень самих віденців, треба піти до дальших кварталів. І тут ми зустрічаємо зовсім інакшу картину: тихі вулиці, кам’яниці старосвітського вигляду та доволі задрипані, дрібноміщанська публіка, що вечорами заповнює ресторанчики та мирно гомонить за кухлем пива. Враження певної відсталости та провінційности, що контрастують не тільки з Америкою, але також з могутнім темпом новітньої економіки й техніки, що на кожному кроці відчутний у Західній Німеччині. Про Відень можна сказати, що він законсервувався на рівні XIX століття і, мабуть, мало змінився від 1914 року. Але те, що не рухається вперед, залишається позаду, відстає від ритму життя.
Одного дня, коли я оглядав колишню цісарську резиденцію, Гофбурґ, мені раптом пригадався Палац дожів. Паралеля між Венецією й Віднем з тої миті вже не сходила мені з тямки. Венеція теж була колись столицею імперії. Зі стін музеїв дивляться портрети патриціїв у чорних оксамитах і ще стоять пишні церкви й горді палаци, що їх вони будували. Але це вже тільки мумія тієї Венеції, що записана на сторінках світової історії. Від падіння Австрійської імперії ще не минуло п’ятдесят років. Ще живуть люди, що знають її з особистого досвіду. Але як змінився світ за це півстоліття! Австро-Угорська монархія відійшла в минуле, що здається вже страшенно далеким. А те, що залишилося, - це сучасна Австрійська республіка, другорядна держава, що її дрібне, майже “неісторичне” буття дивно контрастує з монументальними пам’ятками великої минувшини.