Але особливо я бажав відвідати п. Андрія Жука{100}, ветерана української політики та публіцистики, що його високоцінні мемуарно-історичні студії друкувалися й у “Сучасності”. Андрій Жук від 1900 року був членом Революційної української партії (РУТІ), згодом УСДРП, а за роки першої світової війни був одним з керівників Союзу Визволення України. Пан Жук знав обох моїх батьків та чимало моїх приятелів і товаришів, між нами було певне листування, але я ще не мав нагоди зустрічати його особисто. Він прийняв мене сердечно, як старого знайомого. Говорячи з ним, я відчував, що немов доторкаюся моїми руками до живого пульсу традиції. Який колосальний шлях боротьби та страждань пройшов наш народ від 1900 року! Андрій Жук має право сказати, що він проміряв цей шлях, був учасником і свідком того, що діялося на ньому. При розмові пані Жук згадала ненароком, що вона з чоловіком жили на цій самій квартирі, хоч і з перервами, від 1916 року. Скільки в наші кочовничі часи людей, що можуть похвалитися, що вони півстоліття жили в одному помешканні? (Ця подробиця вразила мене тому, що моєю мрією, - не сповненною мрією стихійного “торі”, - було завжди: подорожувати по всьому світу, але раз-у-раз вертатися до того самого дому). Не зважаючи на похилий вік, п. Жук уважно слідкує за українським життям у Радянському Союзі й на еміґрації. На його бажання я йому оповідав різні факти та курйози з нашого громадського світу в США.
Хочу закінчити ці записки про Відень на зовсім особисту ноту. Готелеві кімнати наганяють на мене хандру. Коли доводиться зупинятися в готелі, я маю звичку проводити вечір у якомусь льокалі, а вертатися до готелю тільки тоді, коли пора лягати спати. Першого таки вечора у Відні, блукаючи вулицями й вуличками старого міста, я випадково натрапив на каварню-ресторан з привабливою назвою “Ґаліція”.{101} Виявилося, що власниця, пані Ірена, родом з Перемишля. Вона полька, але виростала на нашому селі, де її батьки учителювали, і непогано говорить по-українськи. Стіни льокалю прикрашені світлинами Кракова і Львова. Публіка інтернаціональна, переважно студенти та молоді мистці; при одному столику група японців, при іншому - група угорців, - одні й другі тут постійні гості. Я отаборився в “Ґаліції” на весь час мого перебування у Відні. Тут вечеряв (польсько-українська кухня!), читав, писав листи, готувався до дискусій на історичному конгресі, умовлявся на побачення з колеґами і знайомими. Образ “Галіції” та її симпатичної господині завжди залишиться для мене зв’язаний з спогадами про XII Міжнародний історичний конґрес у Відні.
ЩО РОБИТИ?{102}
ЗА ПОЛІТИЧНУ ПЛЯТФОРМУ І ПРОГРАМУ ДІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ
І. НАШ ГОЛОВНИЙ НЕДОЛІК І НАЙВАЖЛИВІШЕ ЗАВДАННЯ
У пресі появилася вістка, що в днях 27-28 травня 1976 відбудеться в Нью-Йорку пленарна сесія Конґресу Української Вільної Політичної Думки (КУВПД). Передбачається, що на сесії буде розглянена й ухвалена деклярація про створення нової політичної формації, до якої ввійдуть три партії, Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО), Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) та Українська Революційно-Демократична Партія (УРДП), а також представники позапартійного громадянства.
Майбутня пленарна сесія КУВПД може мати переломове значення в розвитку політичного життя української діяспори. Проектована нова політична формація являтиме собою спробу реорганізації і зміцнення нашого демократичного табору. Якщо ця спроба вдасться, це приведе до далекойдучої зміни в нашому внутрішньополітичному укладі сил.
Не треба доводити очевидного факту, що українська еміґраційна політика опинилася у сліпому куті. Цей стан триває вже від довгих років, але в останній час громадська опінія починає освідомлювати собі його щораз ясніше. Навіть на сторінках нашої преси, - не зважаючи на її тенденцію обминати дражливі питання, - раз-у-раз лунають голоси, сповнені тривоги за долю українського політикуму та сумнівів щодо правильности дотеперішнього шляху. Таким чином назріла потреба в радикальній зміні відносин.