Відповідальність за сучасну кризу паде в першу чергу на офіційний провід української еміґрації, наш т. зв. “естаблішмент”, побудований на альянсі між бандерівською ОУН та безпартійними керівниками асекураційних союзів і деяких інших громадських установ і організацій. Саме оцей сумнозвісний естаблішмент надає тон у нашому політичному й суспільному житті, зокрема на терені США.
Не хочу на цьому місці вдаватися в подрібну критику еміґраційного естаблішменту й його бандерівського ядра. Про це писалося вже не раз і дана доповідь ставить собі інші завдання. Тому обмежуюся стосовно цієї справи до кількох необхідних стверджень.
Сучасне бандерівське середовище є прямим продовженням тоталітарного націоналістичного руху, що процвітав на Західньо-Ук-раїнських Землях за міжвоєнної доби й що його носієм була Організація Українських Націоналістів. Характеристичними рисами ідеології ОУН у 1930-их рр. були вождизм (т. зв. “провідницький принцип”), монопартійність і революційність. Під цим останнім слід розуміти теоретичне виправдування й практичне стосування терору не тільки як засобу в боротьбі проти зовнішніх ворогів-окупантів, але теж як інструменту в змаганні за першенство з внутрішньо-українськими політичними суперниками. Хоч генетично самостійний і обумовлений тодішньою українською дійсністю, оунівський націоналізм перебував під незаперечним ідейним впливом тоталітарних режимів і течій відомого типу в Західній Европі. Це своє обличчя, що сформувалося в 1930-их рр., бандерівська партія зберегла в основному досьогодні, хоч і намагається його незґрабно маскувати з тактичних міркувань.
Провідна роля бандерівщини в системі еміґраційного естаблішменту становить у світлі сучасної ситуації в світі й на Україні явний анахронізм і призводить до низки неґативних наслідків, що за них платить ціла наша спільнота. Наприклад, бандерівці, як тоталітарности, органічно нездібні до чесної співпраці з іншими українськими політичними середовищами на засаді паритетности. Через це установи загальнонаціонального призначення, що опинилися під їх контролею, перетворилися в замкнені, монополістичні корпорації, де десятками років правлять незмінно ці самі кліки. Діячів, що не можуть помиритися зі становищем поплентачів-коляборантів, з цих установ витісняють, або вони відходять самі. В результаті бачимо в нашому суспільному житті з одного боку застій і обмертвіння, а з другого розтіч і фраґментацію.
На рахунок цієї системи треба теж записати нашу зовнішньополітичну ізоляцію, що засуджує нас на безсилля. Дух нетерпимости й зненависництва, що притаманний тоталітарним націоналістам, не дозволяє їм знайти спільну мову з представниками інших народів, що сьогодні могли б бути нашими потенціяльними союзниками. Реакційність і обскурантизм еміґраційного естаблішменту внеможливлює йому встановити контакт з демократичними суспільствами країн нашого поселення та рівночасно відчужує його від визвольних процесів на батьківщині, що проходять під свободолюбними гаслами.
Хтось міг би пробувати боронити наш естаблішмент і його бандерівське ядро арґументом, що при теперішній несприятливій міжнародній конюнктурі ніяка українська еміґраційна політика не могла б принести кращих здобутків. В цьому є доля правди, якщо говорити про наші максимальні національні цілі. Це, однак, не значить, що розумними посуненнями не можна було б добитися, навіть в умовах міжнародної деконюнктури, часткових успіхів. Замість цього, бачимо ряд заходів, що їх політична помилковість і шкідливість не може викликувати заперечень. На увазі маю, між іншим, такі речі, як “союз” з китайцями Чан-Кай-Шека на Формозі; паломництва до латино-американських диктаторів-головорізів; серйозне трактування американської т. зв. “політики визволення” в ері Айзенгавера-Даллеса; пов’язування української справи на терені США з правим крилом Республіканської партії. Можна сказати без перебільшення, що з-поміж американських політичних діячів улюбленцем наших естаблішментівців був... Ричард Ніксон, що в ньому вони у своїй наївності добачували “борця проти комунізму”. Ці яскраві помилки в політичних оцінках не були випадкові; вони послідовно випливали з реакційности й малокультурности естаблішменту. З такими лідерами українська еміґраційна політика не могла не йти від невдачі до невдачі.