УРДП виникла вже після останньої війни на еміґрації. Ця партія гуртує виходців із Центрально-Східніх земель і її члени вважають себе носіями традиції “Розстріляного Відродження”, себто національно-політичних і культурних визвольних процесів на Радянській Україні в 1920-их рр., згодом затоптаних сталінським терором.
Середовище ОУНз, зване популярно “двійкарями”, репрезентує той відлам єдиного націоналістичного руху, що відмовився від тоталітарної ідеології й перейшов на демократичні позиції. Свій початок ведуть двійкарі від ревізіоністичної течії, що позначилася в українському націоналістичному підпіллі під час кінцевого періоду Другої світової війни й безпосередньо після неї.
Сукупність цих трьох традицій, - старого галицького парляментаризму, наддніпрянського Розстріляного Відродження та елементів у націоналістичному підпіллі й рухові збройного опору під час останньої війни, що тяжіли до демократії, - це те найцінніше, що сучасна українська діяспора має у своєму політичному досвіді. Тепер ідеться про те, щоб ці три традиції злити в одну органічну цілість, яка могла б послужити як база для дальших змагань, спрямованих у майбутнє. Для цього необхідна критична перевірка деяких рис у традиційному доробку кожної з вищезгаданих груп.
У першу чергу треба звернути увагу на одну слабість, що її поділяють три названі партії. Жодна з них не є справді всеукраїнською, але всі мають регіональний характер УНДО і ОУНз західньоукраїнський, переважно галицький, а УРДП східньоукраїнський. На конто досягнень двійкарів слід записати, що з усіх наших угруповань на еміґрації мабуть вони виявили найбільшу чуйність щодо радянської проблематики. Проте це не міняє того факту, що й за своєю політичною генеалогією й за своїм персональним складом це середовище таки залишається західняцьким.
У цьому контексті варто зупинитися на УРДП. Наші люди, що походили з УРСР в її границях з-перед 1939 року та що внаслідок подій Другої світової війни опинилися на еміґрації, не знаходили собі місця в західньоукраїнських партіях, включно з фракціями ОУН. Існувала серйозна небезпека, що ці т. зв. “східняки” опиняться поза орбітою українського національного світу та попадуть до різних російських організацій, що на них розставляли свої сіті Великою заслугою покійного Івана Багряного було створення окремої східняцької партії, що в ній виразився особливий історичний досвід та своєрідний психологічний тип нової наддніпрянської еміґрації.
Регіональні партії мали в минулому своє виправдання в тому історичному факті, що український народ жив поділений між різні держави Але вже довше як тридцять років наш народ на рідних землях об’єднаний. В тяжких умовах совєтського режиму сформувався новий тип української людини, який між іншим виявив себе в дисидентському русі останнього десятиріччя. Не тільки Галичина й інші західньоукраїнські території втратили свою колишню відрубність, але також - на що менше звертають увагу - Наддніпрянщина зазнала глибоких змін під впливом нашого Заходу. Через це нестійне твердження деяких урдпівських публіцистів, що їх середовище, мовляв, репрезентує “основні українські землі”. Бо ці землі вже не є такими, якими вони були до 1939 року. А втім і на еміґрації відбувся процес інтеграції українців, що походять з різних частин нашої спільної батьківщини. Наша найважливіша сьогоднішня внутрішня диференціяція не проходить по лінії Схід-Захід, але радше по світоглядовій лінії, яка відділяє тоталітаристів і демократів.
Отже наявність у нашому житті партій регіонального характеру становить кричучий анахронізм, що з ним пора покінчити. Можна сподіватися, що майбутня нова політична формація, що постане з об’єднання УНДО, ОУНз і УРДП, буде першою дійсно всеукраїнською, соборною.
Анахронічний реґіоналізм притаманний усім трьом згаданим угрупованням. Крім цього, кожне з них має свої специфічні слабості й недоліки, що вимагають критичного розгляду. При цьому хочемо звернути увагу на моменти структурного й ідеологічного порядку, а не на поодинокі конкретні дії, ані тим більше на справи персонального порядку.