Осмілююся твердити, що якщо не встоялася відроджена в 1917 році українська державність, то однією з головних причин цієї нашої національної трагедії було те, що творці й керманичі держави були не просто демократами, але “революційними демократами”. Ця їхня настанова, - яка виразилася вже в самій назві: Українська Народна Республіка, - не дала їм зрозуміння й уміння, як у країні захистити демократичний державний правопорядок. УНР почала від доктринерських соціяльних експериментів, в роді соціялізації землі, і послідовно дійшла до погромів і отаманщини.
Якщо найбільшою провиною галицької національної демократії була недостатня відпорність на наступ націоналістичного тоталітаризму, то аналогічною провиною наддніпрянської революційної демократії була така ж сама мала відпорність на тоталітаризм комуністичний. Чейже цілі великі фракції соціялістів-революціонерів та соціял-демократів перейшли на т. зв. радянську плятформу. І не було випадком, що такі два типові представники української революційної демократії, як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко - співтворці й чільні державні мужі УНР, - згодом так легко помирилися з комуністичною системою. Тут важливо зрозуміти мотиви цієї зміни віх. Причиною напевне не був брак патріотизму. Навпаки, Грушевський і Винниченко керувалися українським національним інтересом, як вони його розуміли. Але для них політична свобода, в західньому значенні слова, не була справою засадничою, яка не допускає компромісу. Не зважаючи на критичне ставлення до більшовицької національної політики в Україні, вони вважали радянську монопартійну й диктаторську систему за більше проґресивну, ніж т. зв. буржуазна демократія. Не треба додавати, що таке відступство від принципів свободи, подиктоване народницькими ілюзіями, не виправдало себе не тільки національно, але також з точки зору соціяльних інтересів народних мас.
Якщо повищі міркування правильні, то з них випливає наступний висновок: революційно-демократичний, народницький комплекс був слабким місцем старої наддніпрянської демократії. Цей комплекс треба перебороти, а не його культивувати. У протилежному випадку, існує небезпека, що український демократичний табір буде і в майбутньому піддатливий на лівацькі ухили, як це мало місце в періоді Визвольних Змагань.{103}
На цьому місці мусимо занятися проблемою революції й революційности. Про свою революційність заявляють і урдпівці і двійкарі. Останні, як відомо, ведуть свій рід від націоналістичного руху тридцятих років і збройного підпілля часу Другої світової війни. Отже середовище ОУНз має за собою справжнє революційне минуле. В даному випадку не має рішального значення, що ані УРДП, ані ОУНз, як зрештою всі інші сучасні наші еміґраційні партії (включно з бандерівцями), не ведуть під цю пору активної революційної діяльности. Нам ідеться про чіткість ідейних позицій українського демократичного табору.
Якщо ставити питання у принциповій площині, доводиться ствердити, що демократія і революція - поняття суперечні й несполучні Революція - це боротьба за владу й за політично-соціяльні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію й контрреволюцію.
Це ствердження напевне зустрінеться з голосними протестами. Нам закричать: як можна говорити про мирну еволюцію, коли український народ закований у кайдани, коли український визвольний рух має до діла з таким безоглядним і жорстоким ворогом, як московський більшовизм? Чи ж історія не вчить, що національна незалежність здобувається кривавою боротьбою? І чи великі проґресивні перевороти у внутрішньому розвитку народів теж не здійснювалися революційним шляхом? Чи англійська, американська, французька демократії не були завойовані переможними революціями?