Не треба недооцінювати сили українського національно-визвольного руху 19 та початку 20 стол. Царський абсолютизм, не зважаючи на всі зусилля, не зміг його знищити. Після 1905 року український рух набрав масового характеру і швидко проникав у щораз ширші шари суспільства. Проте перша світова війна прийшла для України на яких 20 літ завчасно. Раптове падіння царизму поставило Україну в 1917 році перед завданнями, що об’єктивно перевищували наші спроможності. Українство, що в Російській імперії даремне мріяло про навчання на рідній мові у народних школах, опинилося віч-на-віч перед проблемами будування держави. Тому, коли дивимося на ці речі з перспективи історії, не повинні нас дивувати помилки й заламання того часу. Не повинно нас теж дивувати, що інші нації, - наприклад, Польща, Чехія, Фінляндія, - здобули по першій світовій війні незалежність, а Україна ні. Не тільки проблема була в нашому випадку, - з уваги на особливості української географічної ситуації, - трудніша, але й наша власна внутрішня підготованість та політична дозрілість була нижча.
Чи ці ствердження не повинні викликати в нас національного “комплексу меншевартости”? Навпаки! Ми можемо бути горді з наших попередників, що не завагалися взяти на себе надлюдський тягар та що мужньо несли його серед найтрагічніших обставин. Люди не були об’єктивно підготовані до завдань, які на них упали, але вони росли у процесі самої роботи, вони вчилися, хоч би й ціною тяжких помилок. Вчилося й українське суспільство в цілому. Всі історичні свідчення стверджують, що, наприклад, настрої мас виглядали влітку 1919 року уже цілком інакше, ніж на переломі 1917-18 років. Закуштувавши більшовиків і денікінців, українське село навчилося цінити потребу власної національної влади. Подібну еволюцію бачимо й на верхах. Ось так на зміну наївному пацифізмові та антимілітаризмові 1917 року тепер прийшло зрозуміння ваги військової справи. Росло відчуття конечности ладу і правопорядку у країні, - боротьба з погромами, анархією, революційно-отаманською самоволею. УНР твердіше брала курс на “нормальну” демократію, очевидно, з пристосуванням до специфічних українських умов, та відмовлялася від раніших футуристичних експериментів в областях конституційної та економічної політики. Характеристична риса: коли конституція “першої УНР” (1917-18) не знала установи голови держави (президента), “друга УНР” (1919) фактично витворила цей пост в особі С. Петлюри, як “голови Директорії” та “головного отамана”.
Тому було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя.
ВКЛАД ГАЛИЧИНИ В УКРАЇНСЬКІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ{11}
Хочу порушити в цій статті одну дуже небезпечну проблему. Небезпечна вона тим, що всі справи, що стосуються взаємовідносин Східньої і Західньої України, обросли в нашому суспільстві силою-силенною різних забобонів, упереджень, образ і претенсій. Тому, може, було б більш “педагогічно” тих речей взагалі прилюдно не зачіпати, а коли вже про них говорити, то з максимальним почуттям міри й відповідальности.
У східняцько-західняцьких дебатах перша річ - це установлення критерія. На наш погляд, критерій може й мусить бути тільки всеукраїнський, державницький. Про оборону якогось галицького партикуляризму не може бути мови. Але, з другого боку, ми обстоюємо конечність ствердити об’єктивно галицький внесок до всеукраїнської скарбниці. В цьому відношенні багато з наших братів із східніх земель має дивний підхід: вони “всеукраїнськість” розуміють як нівечення, як погірдливе відмовлення вартости тому, що своїм трудом здвигнула Західня Україна.
Міркування Юрія Дивнича{12} про роки 1918-19 в Галичині не позбавлені цієї односторонности. Його принагідний поклін у бік “високоідейного галицького січового стрільця, ім’я якого записано золотими літерами в наш літопис” - це літературна фраза, яка ні до чого не зобов’язує, бож Дивнич заперечує цілковито те політичне й духовне підложжя, що галицького січового стрільця породило.