Ми свідомі вагомости цих арґументів і в великій мірі визнаємо їх слушність. Але ми мали на думці щось інше. Проблема складна, немов заплутаний клубок; щоб його розмотати, треба відділити поодинокі пасма.
Відрізняємо революцію, як засіб політичної боротьби в виняткових історичних ситуаціях, та революційність (може краще було б тут говорити про “революціонізм”), як тривалу суспільно-політичну настанову. Різниця між ними приблизно така сама, як між війною, яка згідно з дефініцією Клявзевіца є продовженням політики іншими засобами, та мілітаризмом, пануванням солдатески. Майже сто років тому Драгоманов ствердив, що демократ може виправдувати та активно підтримувати революційну боротьбу проти деспотії, яка не допускає мирної еволюції; але демократ не може бути прихильником насильства заради насильства, не може з нього робити норми суспільного життя. А власне це й чинять люди, що опановані містикою революції Джордж Вашинґтон та інші сподвижники американської революції були вільні від революційної одержимости, що її приклад дали їх молодші сучасники, французькі якобінці. Тоді коли перші створили конституційно-демократичну державу, побудовану на основах свободи і правопорядку, другі створили першу в новітній європейській історії тоталітарну диктатуру. Чи українські революціонери мають собі брати за зразок Вашинґтона чи Робесп’єра? Містика революції якобінського типу була психологічним дріжджам, на якому у нашому столітті виростали ліві і праві тоталітарні рухи й системи. Дією ж містикою годувалися українські тоталітарні течії, наш доморослий комунізм і оунівський націоналізм. Тому було б побажаним, що українські еміґраційні партії, що претендують на демократичність, - маємо на увазі УРДП і ОУНз, - перестали гратися революційними фразами. Ця гра не є така невинна, як багатьом може здаватися.
Говорячи про середовище ОУНз, його головним досягненням уважаємо, що вийшовши з націоналістичного руху 1930-их рр., воно зуміло перебороти в собі тоталітарну спадщину. Органічність і щирість цієї еволюції від тоталітаризму до демократії засвідчена довголітньою діяльністю цього угруповання. Обставина, що люди, які свій первісний політичний вишкіл дістали в школі донцовщини, зуміли перейти на демократичні позиції, скріпляє віру в життєздатність української демократії. Проте можна дивуватися з того, що двійкарі досі не відмовилися від назви “Організація Українських Націоналістів”. Це ім’я має певне окреслене звучання, неспівмісне з теперішнім демократичним характером середовища. Застереження викликає теж існування т. зв. Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), яке служить своєрідною надбудовою чи прибудівкою ОУНз для виступів на зовнішньо-політичному терені. Пора було б покінчити з фіктивною делеґацією неіснуючого підпільного державного центру в Україні. Щодо корисної інформаційної діяльности, яку веде ЗП УГВР, то її можна б однаково добре провадити від імени якогось пресового бюро або науково-дослідної установи.
У зв’язку з ОУНз виринає одна проблема ширшого порядку. Яке повинно бути наше ставлення до недемократичних первнів в українській політичній традиції? Тут у першу чергу потрібна інтелектуальна чесність, готовість бачити речі такими, якими вони справді є. Але серед нашої громадськости панує протилежний нахил: замикати очі на небажані факти. І так заперечують існування комунізму, як української політичної течії. Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи — це просто аґенти Москви. Щодо нашого націоналізму, то він, мовляв, був тільки активним національно-визвольним рухом, який нічого не мав спільного з фашизмом чи гітлеризмом.
Всупереч цим самообманним теоріям настоюємо на тому, що міжвоєнна доба стояла в історії України, подібно як в історії більшости європейських народів, під знаком кризи демократії та гегемонії лівих і правих тоталітарних течій. Незалежно від того, чи це нам подобається, чи ні, ми не можемо з української історії виключити ані комунізму, ані тоталітарного націоналізму. Євген Коновалець, з одного боку, та Микола Скрипник, з другого, були визначними українськими політичними діячами свого часу. Дослідник української політичної думки не може поминути як Василя Шахрая чи Миколу Хвильового, так і Дмитра Донцова. (Вживаємо ці імена як символи, що репрезентують певні напрями.) Але власне тому, що й комунізм і націоналізм розглядаємо як складові частини збірного досвіду нашої нації, ми зобов’язані підходити до них критично й селективно. Визнаючи за ними деякі позитивні досягнення, ми рівночасно відкидаємо тоталітарну суть і комунізму й націоналізму. Вище була мова про недоліки старої наддніпрянської і галицької демократії. Нам думається, що шлях до подолання цих слабостей — використання і позитивного, й неґативного досвіду тоталітарних течій. Це можна порівняти зі щепленням, яке повинно дати нашій демократичній громадськості відпорність на рецедиви тоталітаризму. Скріплений цим досвідом антагоністичних політичних рухів і ідеологій демократичний табір повинен стати провідною силою в житті української діяспори і згодом перекинути визвольні ідеї свободи та правопорядку на рідні землі.