Коли ж ідеться про ставлення майбутньої демократичної формації до табору тоталітарного націоналізму, себто бандерівців, то воно мусить бути засадничо антагоністична Одним із головних завдань демократичної формації буде рішуча боротьба проти теперішньої гегемонії бандерівщини та її естаблішментівських поплентачів у суспільно-політичному житті української діяспори. На нашу думку, великою політичною помилкою була б участь демократичних елементів в організаціях і установах, - таких, як, наприклад, на американському терені Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), - що претендують на всенаціональну ролю, але що в них на ділі бандерівці грають першу скрипку. Такі установи й організації радше слід послідовно бойкотувати, - аж до того часу, поки буде зламана гегемонія бандерівщини.
Це не значить, однак, що треба обминати будьяких контактів з бандерівцями. Автор цих рядків завжди дотримувався погляду, що т. зв. “культобмін” з комуністами - річ побажана. Якщо можна культобмінюватися з комуністами, то можна це саме робити теж з фашистами, - в обох випадках, очевидно, під умовою збереження власної незалежности. Поборюючи комунізм і тоталітарний націоналізм (фашизм), як порочні у своїй основі системи, ми не можемо не бачити в українських комуністах і націоналістах наших земляків, яким не маємо права апріорно відмовляти суб’єктивної доброї волі, ані навіть поодиноких громадянських заслуг. Вживаючи релігійної термінології, скажемо: “Треба цуратися гріха, але не грішника”. Як показує досвід, усякий діялог діє розкладово на тоталітарні середовища, які можуть процвітати тільки в умовинах сектантської ізоляції. Тому теж українські еміґраційні демократи не повинні боятися контактів, зокрема в культурній площині, ані з бандерівцями, ані з т. зв. “прогресистами” (себто комуністичними й комунізуючими елементами нашої діяспорійної громадськости). Треба вірити, що наш суспільний організм колись таки переборе хворобу тоталітаризму.
Дехто може почувати себе враженим тим, що ми ставимо на одну дошку бандерівців і “прогресистів” (комуністів). Перші, мовляв, патріоти і самостійники, а другі московські прислужники. На це відповідаємо таке. По-перше, в оцінці різних українських політичних течій уважаємо їх устроєві концепції і політичний світогляд за річ важливішу, ніж зовнішні орієнтації. (“Примат внутрішньої політики”, про який говорив Липинський.) Тому, на нашу думку, оунівський націоналізм і український комунізм, як тоталітарні, антидемократичні рухи, мають багато спільного. По-друге, оунівці перебували в минулому в ідейній і організаційній залежності від гітлерівського Берліну, дуже подібній до залежности українських комуністів від більшовицької Москви. Але ця залежність не дозволяє трактувати ні одного, ні другого руху, як явища чисто агентурного. Не заперечуючи існування аґентурних елементів в обох таборах, ми розглядаємо їх як органічні складові частини українського політикуму.
Врешті кінцеве зауваження. Явна мізерія нашої еміґраційної “внутрішньої політики” часто викликає зрозуміле почуття неохоти до того, щоб нею взагалі серйозно займатися. Пощо, мовляв, чесній і розумній людині лізти в це болото? Але цей поширений погляд доводиться визнати за помилковий. Значення нашої внутрішньої політики подвійне. По-перше, упорядкування наших внутрішніх відносин являє собою передумову для зовнішньої дії, зокрема для тієї, що спрямована на Україну. По-друге, це проба нашої громадянської дозрілости й політичної культури. У противенстві до українського народу на рідних землях, еміґрація користується свободою слова й організації. Який ужиток робимо з цієї свободи? Якщо дозволяємо верховодити над нами тоталітарним “селепкам” і їхнім прихвосням, цим ми ставимо під сумнів здібність до вільного й незалежного існування всієї української нації. Таким чином перебудова наших внутрішніх відносин на демократичних основах - це справа чести для української еміґрації, що претендує на ім’я політичної.